Народ був добрий. Він породив великих мужів, він здійснив діла величезного значення. Народ складався із сильних, працьовитих, здібних людей. Але їхня культура була молода. Неважко було зловжити їх поверхневим, безкритичним ідеалізмом, розпалити атавістичні інстинкти, прадавні афекти, і ось тоді розірвалась тонка оболонка культури і трапилось те, що трапилось. Зовні країна була такою, як завжди. Їздили трамваї й авто, функціонували ресторани, театри – правда, багато з них працювали з примусу. У газет були ті самі назви, ті самі шрифти. Але всередині країна день у день усе більше і більше дичавіла, убожіла, гнила, гинула. Звіряча грубість і брехня роз’їдали її. Все життя перетворилось у смердячі рум’яна. Багато хто виявляв байдужість до суспільного життя. Вони удавали, що вірять у фальшивий спокій буднів, у штучну веселість святкувань і маніфестацій, які фашисти раз у раз влаштовували, щоб заглушити злидні селян і робітників, страхіття концентраційних таборів і таборів трудової повинності. До того ж ті, що заступили місце вигнаних талановитих людей, і ті, що живились об’їдками від стола нових властителів, створювали ілюзію нового добробуту. Більшість населення упіймати на цей гачок, звичайно, не щастило: обурених було більше, ніж задоволених. Обурені тікали під ворота, у під’їзди будинків, щоб уникнути обов’язкового привітання загонів штурмовиків, що марширували мимо. Вони до крові кусали собі губи, коли чули мерзенну пісню про те, що «день гарний лише тоді, коли євреєві втикають ніж у горло». Але ніхто не наважувався відкрити рот. Всі мусили мовчати; за розмови притягали до суду.
Німеччина навчилася брехати. Багато хто вголос хвалив фашистів, але потайки проклинав їх. Їхній одяг носив коричневі фарби фашистів, а серце червону фарбу противників: вони називали себе «біфштексами». Партія «біфштексів» була більша, ніж партія «фюрера». Але їхні голоси не досягали закордону, і голоси з-за кордону не досягали їх. У берлінському передмісті Кепенік була казарма штурмовиків, відома під назвою «Демут» (смиренність). Казарма ця зажила поганої слави, тому що в ній ув’язнених піддавали особливо жорстокій «обробці». У той час, як їх калічили в підвалі, один із штурмовиків заводив на дворі свій мотоцикл. Шум мотора заглушав крики катованих і стук ударів. Цей мотор, заведений на холостий хід тільки для того, щоб заглушити крики катованих, був символом Третьої імперії.
Безумством і брехнею було все, що робили і наказували властителі Третьої імперії. Брехнею були їхні слова і брехнею була їхня мовчанка. З брехнею вони вставали і з брехнею лягали спати. Весь їхній лад був брехнею: брехнею були їхні закони, брехнею були їхні вироки, брехнею були німецька мова, наука, право, віра. Брехнею були їхні націоналізм і «соціалізм». Брехнею були їхні мораль і кохання. Брехнею було все і правдою лише одне: їхня ненависть.
Країна стогнала. Але вона дотримувалася спокою і порядку. Стовпами цього порядку були шістсот тисяч штурмовиків-ландскнехтів з підвалиною у сто тисяч ув’язнених. Країну було доведено до зубожіння, країну було доведено до розору. Але ті, що гуляли по Курфюрстендам у Берліні, по Юнгферштігу у Гамбурзі, по Гоештрасе в Кельні, бачили тільки спокій і порядок.
З цієї Німеччини їхала Анна.
Густав стояв на пероні провансальського містечка Бандоль, чекаючи приходу її поїзда. Ось вона вийшла з вагона. Вона трохи поповнішала, але, як і раніш, була струнка, поєднуючи в собі дівочість і жіночу зрілість, висока, спокійна. Віяв містраль. Густав із задоволенням побачив, як бліде обличчя Анни порожевіло на свіжому приємному вітрі. Весела, спокійна, сиділа вона поруч з ним. Густав узяв її за руку; вона зняла рукавичку, не забираючи в нього руки.
Густав був радий, що вибрав для зустрічі цю прекрасну південну місцевість. Морський берег то звивисто видавався вперед, то широкою дугою заходив углиб. У ньому не було настирливих барв. Відлогою грядою здіймались невисокі гори, вкриті сріблясто-зеленими маслиновими гаями, пініями, виноградниками і бурим крихким камінням, – усе в спокійних тонах.
Під час вечері Анна говорила, як їй хотілося б провести свою відпустку. Втомлена гарячою роботою цього року, вона раділа морю. Гуляти, купатись, грітись на сонці – це буде чудово. Але зовсім нічого не робити вона все ж таки не може. Її французька мова має великі прогалини. Вона взяла з собою книжки, добрий словник. Говорила вона як завжди спокійно, серйозно й весело. В ореолі густого каштанового волосся її світлі очі дивились допитливо, багато чого відкидали, вбирали в себе лише те, що їм було треба, повільно, але назавжди. Анна була така сама, як півтора роки тому, коли Густав бачив її востаннє. Він був здивований. Йому здавалось, що всякий, хто з’явився із країни кошмарів, має бути докорінно перетворений. Чи має він рацію, бажаючи зігнати з цього безтурботного обличчя, з цього опуклого чола спокій, якого сам він назавжди позбувся? А коли він має рацію, то чи вдасться йому це?