Настав вечір. Потім знову настав ранок. Почався третій день їх спільного життя. Незабаром будинок уже набуде того вигляду, про який мріяла Анна. Густав усе ще не починав розмови про те, що його хвилювало. Після обіду вони, лежачи на скелях у маленькій бухті, приймали сонячну ванну. Анна лежала на животі, підперши обома руками голову, і читала французьку книжку, заглядаючи в словник. Іноді вона питала у Густава про точніший відтінок слова; вона була уперта і не раз обстоювала своє тлумачення, навіть коли він мав рацію.
Він не має права пропустити і цей день, більше мовчати не можна. Здаля, обережно він починає. Нема кращої пори в Німеччині, ніж пізня весна і раннє літо. Йому, власне, дуже хотілося поїхати з нею до Берліна і провести тиждень-другий в особняку на Максрегерштрасе.
Густав лежав на спині, підклавши волохаті руки під голову, ліниво, задумливо дивлячись у небо.
– Шкода, – повільно закінчив він, – що це неможливо.
– Чому неможливо? – помовчавши, спитала Анна, не відриваючись від книжки.
Густав трохи піднявся:
– Хіба ти нічого не знаєш? Ти нічого не чула?
Ні, вона нічого не знала. Виявилось, що вона не знала ні про справи Густава, ні про ту злощасну відозву, ні про переслідування, яких він зазнав. Виявилось, що вона як слід не знала і про мерзоту, яка творилась у Німеччині.
Вона була обурена тим, що сталося з Густавом. Вона рішуче відмовилась робити загальні висновки з цього випадку. З властивою їй повільністю й розсудливістю вона виклала йому свою думку про події в Німеччині. Говорила вона більше для себе, ніж для нього. Національний уряд поступився місцем перед другим, ще національнішим. Це прославляється у пишних, дурних промовах, у велетенських дурних демонстраціях. Але коли були промови й демонстрації розумні? Бойкот і спалення книжок – звичайно мерзенна річ. Газети бридко читати, галас фашистів огидно слухати. Але хто бере це всерйоз? По суті, життя, як і раніше, біжить своїм шляхом. На її підприємстві, наприклад, обрали новий заводський комітет, робітникам знизили ставку. Новий заводський комітет спробував спочатку командувати і вимагати звільнення сімнадцяти євреїв і соціалістів. Але тепер із числа сімнадцяти звільнених дев’ять відновили на роботі. Таємний радник Гарпрехт – її патрон – іноді добродушно дражнить Анну «її євреєм». Зовні він виконує всі церемонії нового культу, але з нею на самоті або з іншими довіреними він глузує з них.
Тепер вони обоє сиділи прямо. Він сидів на піску, підібравши ноги, вона – на камені проти нього. Французький словник, який вона зазвичай клала в тінь, лежав на сонці, й оправа його жолобилася. Вона говорила повільно, боячись сказати зайве, але боячись і не договорити. Її світлі очі дивились на нього прямо і спокійно. Це була Анна, його Анна. Вона приїхала з Німеччини, з герметично замкненої країни, вона була одною з тих, хто живе нагорі, вона не знала, що діється під її ногами. Вона вірила «в спокій і порядок» і боронила свою віру.
Він слухав її уважно, не перериваючи. Все, що вона говорила, він чув багато разів, це можна було прочитати в усіх німецьких газетах. Так захищали себе ті, хто жив у Німеччині, навіть чесні добромисні люди, щоб тільки не втратити ґрунту під ногами, не втратити батьківщину.
Чи говорити з нею? Чи є в цьому сенс? Чи не легковажно, – більше того, – чи не безчесно вирвати цю жінку з її доброго, повного сили спокою? Перед ним випливає Йоганнес Коген на його ящику: «Присідай, підводься». Йоганнес Коген схожий на танцівника в балеті, різким голосом він кричить, як папуга: «Я, єврейська свиня, зрадив свою батьківщину». Ця дівчина Анна місяця не може прожити в цьому південнофранцузькому куточку, щоб не навести ладу в домі, де вона живе. Так невже ж залишити її в незнанні, не розповісти їй про гниття і розпад, які вбивають її батьківщину? Ні, він не може милувати Анну.
Він передає їй те, що йому розповідав Більфінгер. Він говорить під тихий шум моря і вітру. Він говорить не так сухо й діловито, як Більфінгер, його слова емоційно забарвлені, він не вміє спокійно викладати факти, він дещо зміцнює, перебільшує. Так, так, – нехай вона послухає, що сталося в її Вюртемберзі, майже під самим її Штутгартом, в той час коли вона ходила вулицями і нічого не бачила, крім «спокою й ладу».
Він почуває, що говорить погано, надто збуджено, не викликає довіри. Це не опис, а промова оборонця в суді. Чого він по суті хоче? Чого хотів Більфінгер – зрозуміло. Він мусив розказати йому, євреєві, людині, якої це прямо стосувалося. Але що змушує Густава прагнути розбудити Анну? Адже він нічого від неї не хоче. Він зовсім не хоче заставити її діяти. Але все ж таки чогось він від неї хоче. Чого ж? Підтвердження. Підтвердження, що він правильно почуває. Чи це не егоізм з його боку? Ні. Вони знищили масштаби, і ми повинні відновити їх, і він мусить одержати її підтвердження. Небагато таких, з якими він може говорити. З Йоганнесом Когеном він міг би говорити. Але Йоганнес Коген у концентраційному таборі в Герренштейні. «Присідай, підводься».