Анна слухає. Її світлі очі темнішають. Вона обурена, але обурена не тим, що почула, а тим, що хтось може повірити цьому. У Густава забрали дім, і через те він повірив, що вся країна перетворилась на праліс, а жителі її – на дикунів. Море гуркоче дужче. Анна підсилює голос. Щоки її вкрились червоними плямами, білість навколо очей збільшилася.
Густава не дуже зворушує її гнів. Він знав, що Анну нелегко буде вирвати з її певної віри. Вона прийшла з країни брехні. Протягом довгих місяців найкращі віртуози брехні, користуючись останніми технічними досягненнями, сіяли по всій країні мільярди брехливих вигадок. Анна вдихала це отруєне брехнею повітря день за днем, година за годиною. Затуманювати голову таким, як вона, приховувати від них правду, – для цього існує спеціальне міністерство брехні. Більше того, вся ця псевдореволюція вбачає в брехні свою найголовнішу політичну місію. Анна наскрізь пройнята цією брехнею. Протиотрута не може вплинути відразу. Щоб вилікувати її, потрібні час, витримка.
Густав приносить документи. Він і Анна лежать на животі, підперши голови руками, він читає їй те, що запротоколював Більфінгер. Рівно котяться хвилі, містраль розкидає аркушики, Густав і Анна кладуть на них камінці. Густав читає, показує завірені під присягою документи, фотографії. Про власні лиха він майже не говорить, про Йоганнеса Когена зовсім не згадує. Нехай це повільно насуне на неї, як повільно ввійшло в нього.
Коли він скінчив, Анна мовчки зібрала аркушики, пильно склала і зав’язала їх у міцну папку. Вона міркує, вона не легковірна. Вузькою сипкою стежкою вони піднімаються до свого будинку. Анна береться до своєї роботи. Потім вона кличе його вечеряти. Перед ними піщаний пляж, пінії і море. Наближається ніч, стає холодно. Вони говорять про тисячу незначних і значних речей. Анна, мабуть, не така весела, але спокійна, як звичайно.
Так минає вечір, так минає наступний ранок. Вони бігають ранком на довгу дистанцію, плавають, гуляють. Анна читає свою французьку книжку, господарює. День минає заздалегідь визначеним порядком.
І тільки раз знову заходить мова про вчорашнє. Анна питає, коли приїде Йоганнес Коген і чи приїде він взагалі; Густав писав їй, що Йоганнес, можливо, приїде до них дні на три-чотири. Ось коли Густав розкаже їй про свого друга. І він говорить, що Йоганнес до нього не заїде і пояснює чому. Це схвилювало її більше, ніж усі документи Більфінгера.
– Невже не можна йому допомогти, невже не можна для цього щось зробити? – гаряче питає вона після розгубленої паузи.
– Ні, – відповідає Густав, – ландскнехти не терплять, щоб втручалися в їх справи. Коли за когось заступається якийсь юрист чи навіть міністр, то ув’язнений відчуває це потім на своїх кістках.
На лобі його з’явились вертикальні зморшки, він злегка заскреготів зубами. Але він не дозволив собі заговорити про концентраційний табір. Він прекрасно бачив, що спокій Анни порушено, але він став мудрий, він чекав, поки вона як слід перемеле це під своїм опуклим лобом.
Сталося це увечері. Він читав, лежачи в ліжку, коли вона прийшла. Вона сіла до нього на ліжко і почала говорити. Вона покінчила з облаштуванням. Усе зроблено так, як вона собі уявляла. Але тепер це її не радує по-справжньому. Речі, про які розповідав Густав, такі жорстокі і жахливі, що після всього почутого нелегко вернути собі рівновагу. Але все-таки вона повинна стати на оборону цілого, на оборону своєї Німеччини проти нього. Загалом, переворот був необхідний. Попередні правителі боялись поворухнутись, вони жували жвачку і цим довели республіку до розпаду і гниття. Нові правителі хитрі і примітивні, але вони щось роблять. «Фюрер» саме з його хитрою, незачепленою критикою примітивністю, з дурною монолітною вірою є саме той необхідний для народу протилежний полюс порівняно з попередниками. Правда, варварства було чимало, але воно, напевно, неминуче. Чи не сам Густав процитував їй вчора скаргу одного забутого єгипетського письменника, дуже схожу змістом з тим, що каже Густав? І коли Густав покаже їй на сто тисяч неподобств, то це сто тисяч одиничних випадків та й тільки.