Йому вдалося за чотири дні не сказати жодного слова про Німеччину; були години, коли він зовсім забував про неї. Але раптом вона знову і страшно нагадала про себе.
Вони сиділи в маленькому строкатому кафе в порту ближнього приморського містечка, і Густав читав якусь газету. Раптом його засмагле обличчя зблідло, він випустив газету з рук. Анна підняла її. Вона прочитала, що відомий німецький професор Йоганнес Коген наклав на себе руки у концентраційному таборі Герренштейн. Анна теж зблідла, спочатку під очима, потім всім обличчям.
– Ходім, – сказала вона.
Вони поїхали додому. Всю дорогу вони мовчали. Густав пішов до моря, сів на камінь. Вона залишила його на самоті. Увечері вона сказала:
– Ти мав рацію, Густаве, я помилялась. Я закривала очі. Ти маєш рацію, Німеччина стала іншою. Звичайно, не тільки тому, що сталася ця смерть, не тільки тому, що ти мені казав і давав читати, і не тому, що в Німеччині, якби знали про моє перебування з тобою, мені обрізали б волосся і водили по вулицях, як безсоромну твар. Коли я думаю про те, що бачила в Німеччині, коли я дивлюсь на це звідси, новими очима, то тепер, від цієї години я мушу сказати: мені соромно, Густаве. Ця нова Німеччина – жахлива.
Густав згадував розумне горде жовто-коричневе обличчя свого друга Йоганнеса. Самогубство, убивство при спробі втечі, серцева слабість – такі були офіційні причини смерті ув’язнених у концентраційному таборі. А потім те, що залишалось від в’язнів – поламані кістки і безформні купи м’яса, – клалося в труну. Запломбована труна видавалась родичам по відшкодуванні витрат і під розписку, що вони не будуть її розкривати. Вони забороняють газетам друкувати об’яви про смерть, коли в них є слова: «раптом умер».
– Переважна більшість моїх друзів і знайомих побували на фронті, – сказав Густав. – Багато з них були вбиті. Я не рахував, скільки людей відібрала в мене смерть за останні місяці, але можу сказати з певністю: від рук фашистів моїх друзів загинуло більше, ніж під час війни.
Коли Анна пізніше спитала його, що він буде робити, він сказав:
– Я не буду мовчати. Це все, що я знаю.
Анна нерішуче спитала:
– Чи не буде це необережно?
Тривога в її голосі сповнила його щастям. Він знизав плечима.
– Так я далі не можу жити, – сказав він.
Настало літо. Анні треба було їхати назад. Густав провів її до Марселя. Анна вдивлялась в обличчя друга. Воно здавалось їй серйознішим, молодшим, але в той же час мужнішим і спокійнішим, ніж раніш. У тривозі за його долю, але щаслива з тієї зміни, що сталася в Густавові, вона переїхала кордон.
Він стояв на пероні, дивлячись услід поїзду, що віз Анну в країну кошмарів. Дні, проведені з нею, були добрі, плідні. Він усвідомив собі багато такого, що раніш несвідомо гнітило його.
Поки що він ще жив в облупленому будиночку на високому мисі далеко від усякої суєти. Порядок, створений Анною, швидко зникав, але це його не засмучувало. Він не замикається від людей, розмовляє з місцевим і проїжджим народом, з рибалками, винарями, олійниками, з випадковими туристами. Але багато він буває на самоті. З братами, з родичами він майже не підтримує зв’язку. Він одержує листи, але відповідає рідко, дедалі рідше. Він відчуває глибокий спокій – його доля визначилась.
Гроші в його гаманці тануть. Він міг би написати Мюльгеймові або в Швейцарський банк, у якому в нього є рахунок. Але він не робить ні того, ні того. Поки є гроші, він буде залишатись тут. Ті, що лежать у банку, призначені для іншої мети.
Звички його спрощуються, він живе невибагливо. Він блукає або роз’їжджає у своєму маленькому, дедалі несправнішому авто по чудових широких просторах. Іноді він спиняється десь на сонці і підживляється хлібом з сиром, фруктами, запиваючи ковтком терпкого місцевого вина. Часом він сидить десь у маленькому шинку, розмовляє з селянами, торговцями, рибалками, кондукторами автобусів. У післяобідній час вмикаються гучномовці, скрізь музика, вечорами танцюють, життя барвисте, гомінливе. Густав віддається його потоку. Так, він може бути веселим, дуже привітним. У ці моменти в ньому мелькає щось від колишнього Густава, якого охоче слухали чоловіки, приязню якого пишалися жінки. Ще й тепер жінки поглядають на нього і зітхають, коли він іде геть. Він часто буває замислений, але рідко – сумний. Страхіття країни кошмарів не забуті, він не відвертається від них, він переживає їх так само, як переживав би по той бік кордону. Хоч він завжди думає про них, але він спокійний, майже веселий.