– Ми схожі один на одного, пане Тейбшиц.
Пан Тейбшиц глянув на нього.
– У вас поважніший вигляд, докторе Оппенгейм, – сказав він ліниво, сухо, загадково.
Пан Тейбшиц не часто говорить про німецькі справи, але й не уникає цієї теми. Йому подобалося жити в Німеччині. Він любив її небо, її людей, її природу. Шкода, що вони спаскудили там пейзаж своїми свастиками. Минулого року в Ніддені він бачив свастику, викладену з піску в усю широчінь величезної дюни. Через три дні вітер, звичайно, її здув. Природа дозволяє багато чого над собою робити, але кінець кінцем, вона залишається незмінною. У ті часи, коли в нього ще були гроші, він багато літав. Згори видно, яка широка земля і яку маленьку частину становлять величезні міста, якими вони так вихваляються. Шкода, що прекрасна німецька країна оскаженіла. Багато ще таких, які не хочуть це визнати остаточно. Їм здається, що скажену собаку можна умовити, щоб вона не кусалась. Але скільки він знає про скажених собак, це не так. Шкода, дуже шкода прекрасної Німеччини. І пан Тейбшиц показує Густавові фото альпійського передгір’я.
Так, при теперішніх скромних прибутках пан Тейбшиц замість збирання картин заходився збирати фотознімки. Густав з приємністю розглядає цю колекцію пейзажів і людей. Пан Тейбшиц показує йому, звичайно, і портрети діячів нової Німеччини, портрети її керівників. Які пусті голови, істерично напружені, брутальні обличчя! Абсолютно всі вони сфотографовані перед мікрофоном і в усіх у них рот широко роззявлений. Пан Оппенгейм і пан Тейбшиц, в однакових темно-синіх просторих костюмах, схиляють голови над фотографіями, розглядають один по одному широко роззявлені роти. Вони нічого не кажуть, мовчки зиркають один на одного, губи їх розтягаються, всміхаються – і раптом, забувши про все, що їм заподіяли ці люди, – вони пирскають зі сміху, регочуть гучно, полегшено. А потім пан Тейбшиц показує фотографію, що завершує цей розділ його колекції: фото, на якому фашистські вожді слухають концерт. Ті самі люди, які там так дико, по-звірячому, роззявляли рот, сидять тут лагідні, мрійливо закотивши очі, сентиментально віддаючись музиці.
Але вони здатні і на щось інше – це видно з іншої серії фотографій колекції пана Тейбшица. Він показує Густавові картки, які в Німеччині продають на користь фонду допомоги штурмовикам по 20 пфенінгів за штуку. На цих картках: штурмовики виголюють голову молодому євреєві, залишаючи волосся у формі свастики; штурмовики виводять на естраду дівчину з плакатом на шиї: «Я, безсоромне створіння, віддалась євреєві»; штурмовики везуть робітничого лідера у ганебній тачці. Які моторошні обличчя у жертв. Молодий єврей схилив голову набік, дівчина напіввідкрила рот, робітничий лідер, лисий, старий, лежить у своїй тачці, підібгавши ноги, спираючись спиною на дно тачки, судорожно вхопившись рукою за край, міцно стиснувши губи. Пан Тейбшиц простягає Густавові одну картку за іншою; туго зав’язаний рукав синьої блузи утруднює рухи його засмаглої волосистої руки. Густав довго розглядає фотографії, і губи його теж міцно стиснуті. Чи вони не скажені справді, що так переможно показують всьому світові свою ганьбу?
– Ви уявляєте, – спитав він, – як можуть ті, що живуть в Німеччині, зносити подібні речі? Невже вони, дивлячись на це, не кричать від обурення?
Пан Тейбшиц, ліниво повертаючи язиком, сказав, що в країні наростає гнів. Він дещо про це чув. Так, наприклад, в одному концентраційному таборі в Брауншвейзі ув’язнені, дізнавшись про смерть Клари Цеткін, схотіли вшанувати її пам’ять. Вирішили 24 години мовчати. Це мовчання роздратувало фашистських тюремників; вони залишили ув’язнених без обіду і підсилили «навчання». Втрутився сам комендант табору, «учений» наці, який пустив у хід найлютіші з випробуваних методів, щоб зломити мовчання ув’язнених. Він добився лише того, що увечері були відправлені в лазарет 22 чоловіка із смертельними крововиливами. Ув’язнені мовчали. Вечері їх теж позбавили. Мовчання 400 ув’язнених вплинуло так, що вдвоє збільшили караули і наготовили кулемети на сторожових баштах. Цілу ніч комендант і вся варта перебували в бойовій готовності. Перед ранком комендант наказав підняти з нар трьох старіших ув’язнених і, як вони й далі мовчали, застрелили їх «при спробі втекти».