Другого разу пан Тейбшиц розповів про страту чотирьох альтонських робітників, яких фашисти захопили під час облави у робітничому районі. До місця страти пригнали 75 ув’язнених, щоб вони дивились, як умирають їх товариші. Коли наймолодшому з чотирьох страчуваних запропонували висловити своє останнє бажання, він відповів, що йому хочеться в останній раз звільнити руки. Коли йому розв’язали руки, він ударив начальника штурмовиків кулаком в обличчя і тоді поклав голову на плаху.
Пан Тейбшиц розповідав ще багато подібних випадків і завжди з такими деталями, що було ясно: відомості він отримував не з туманних газетних заміток. Одного разу Густав спитав його:
– Скажіть, пане Тейбшиц, звідки ви все це так точно знаєте?
Пан Тейбшиц, як і звичайно, довго не розкривав рота. Густав подумав, що він зовсім не відповість. Стояло надвечір’я, небо було бліде. Показався ясно-жовтий молодий місяць. Сонце й місяць стояли в небі одночасно.
– Ми отримували про ці справи дуже докладні відомості, – сказав нарешті пан Тейбшиц.
– Хто це «ми»? – спитав Густав. Він запитував нерішуче. Йому не вдавалося цілком приховати своє хвилювання.
Пан Тейбшиц позіхнув.
– «Ми» – це номери, коли вам хочеться знати точно, – відповів він. – Я, наприклад, був номером С II 743. Справа йде про організацію, яка проводить внутрішню пропаганду. Щось подібне до внутрішньої місії, – ліниво додав він. – Досить складна штука – ця внутрішня еміграція, мушу вам сказати. Живеш у ресторанах, готелях, кожної ночі спиш в іншому місці, а поліція йде за тобою слідом. Продавати оппенгеймівські меблі напевне легше.
– А з кого складаються ці «ми»? – розпитував далі Густав.
– З партійних активістів, з пролетарів, часто жінок і навіть дітей, – відповів пан Тейбшиц. – Витрата людського матеріалу велика. Але завжди є поповнення: кількість невдоволених у Німеччині велика. Звичайно, приймати до організації можна тільки таких людей, які добре знають, що відчуває людина, яка не має грошей.
Він трохи повернув важку голову і, ледве блимнувши сонними очима, насмішкувато зиркнув на Густава.
– У вас, наприклад, докторе Оппенгейм, було б мало шансів.
Деякий час обоє лежали мовчки. Сонце сідало.
– Не думайте, що ця робота романтична, – додав пан Тейбшиц. – Навпаки, вона надзвичайно нудна. Канцелярська робота під дамокловим мечем. А нудота плюс небезпека – це вже занадто важко. Мені, кінець кінцем, стало і занадто нудно, і занадто важко. Треба мати міцну й стійку ненависть, щоб витримати це. Такої ненависті я в собі вже не виплекаю більше. Коли ти дав божевільному кулемет і не можеш його відібрати – безглуздо ненавидіти його за це. Розумна людина в таких випадках тікає.
Загалом вони рідко розмовляли про політику. Цілими годинами вони могли мовчати, вудити, дивитись, як працюють рибалки, спостерігати мурашок, маленьких морських крабів, павуків.
Іноді, щоб зробити собі свято, вони полювали на морських їжаків, якими кишіла маленька бухта.
Одного разу, коли літо було у розпалі, пан Тейбшиц сказав Густавові, що скоро він вирушить у пішу мандрівку по Італії. Він дістав відповідь від дружини. Вона ладна дати йому грошей, скільки він схоче, але для цього він мусить приїхати в Німеччину. Отже, купівля собачої конури провалилась.
Густав відчув хвилювання. Він був збентежений. Того самого дня він звернувся до пана Тейбшица з пропозицією. Він не насмілювався висловлювати її прямо, кружляв навколо, всміхався з дитячою ніяковістю. Він з охотою дасть панові Тейбшицу грошей на купівлю собачої конури. Але він ставить одну лише умову: пан Тейбшиц, який, звичайно, тут якось обійдеться зі своєю посвідкою, має дати йому на заміну свій паспорт. Пан Тейбшиц сказав тільки «гм».
Після обіду він приніс свій паспорт. Допитливо оглядаючи Густава з голови до ніг, він перевіряв ознаки, проставлені в паспорті.
– «Зріст середній, – читав він, – обличчя кругле, колір очей карий, колір волосся темно-русявий; особливих прикмет немає». Добре, що я вуси відпустив пізніше. Інакше з фотографічної картки було б одразу видно, що це не ви. А так ви здаєтесь тільки дещо поважним, – додав він ліниво і, як завжди, трохи двозначно. – Але вартові на кордоні, мабуть, цього не помітять. Отже, будь ласка, – сказав пан Тейбшиц і простяг Густавові паспорт.
Він подарував йому ще сірий костюм, вже досить зношений. Густав дуже не любив сірих костюмів. Але за цей він був дуже вдячний панові Тейбшицу і залишив йому на заміну свій маленький і теж зношений автомобіль – термін прокату ще не закінчився.