– Бажаю вам успіху, пане Тейбшиц, – сказав пан Тейбшиц, прощаючись з Густавом. – А коли вам буде вже занадто нудно, – ручуся, що так воно і буде, – приїздіть до мене у мою собачу конуру.
Густав не поспішав. Він зупинявся в Марселі, Ліоні, Женеві, Цюріху. У Цюріху він зустрів свого племінника Гейнріха Лавенделя.
Обличчя Гейнріха, трохи засмагле, все ще було по-юнацькому ніжне. Але очі його стали мужніші, вдумливіші; вони тепер часто дивилися точнісінько так само сонливо, споглядально й лукаво, як і очі його батька. За останні тижні Гейнріх багато про що передумав. Він з трудом передавав свої думки словами, але його здоровий розум, кінець кінцем, завжди перемагав глуху лють, що штовхнула його тоді на невдалу сутичку з Вернером Ріттерштегом. Для юнака, який зріс у Німеччині і любив її, нелегко було за ці кілька тижнів збагнути німецькі справи. Гейнріх знав, що фашисти довели до самогубства не тільки його двоюрідного брата Бертольда Оппенгейма, але й багатьох інших; він читав уславлений наказ, за яким школи повинні придбати протигази для всіх учнів, крім євреїв. Він стискував свої молоді сильні кулаки, але не вважав за одне й те саме націонал-соціалістів і німців і зберігав критичну розсудливість, коли говорилося про Німеччину.
І от він сидить у дяді Густава в готелі. Сидить на карнизі каміна, намагаючись зберегти рівновагу, щоб крихка споруда під ним не завалилася. Густав розпитує Гейнріха про його плани на майбутнє. Гейнріх остаточно вирішив стати інженером. Його найбільше цікавлять підземні споруди. На цій ділянці, як йому здається, є ще багато недосліджених можливостей. Він збирається попрацювати кілька років в Англії і Америці, але мета його – працювати в Німеччині. В інших країнах перспективи для нього безумовно кращі, але він так само не може відірвати своїх найдушевніших планів від Німеччини, як не може струсити з себе свого гуманістичного виховання, хоч воно й зовсім непотрібне для професії інженера. Він хоче працювати в Німеччині. Він уявляє собі автостраду під Берліном, метрополітен у Кельні. Ці ідіоти не примусять його змінити свою ставлення до Німеччини.
Густав чує в його словах тільки те, що йому хочеться почути. Значить, і цей хлопчик хоче демонструвати по-своєму. Його в Німеччині не бажають, але він хоче в Німеччину, він хоче дати Німеччині те, що він вважає за потрібне для неї. Густав дуже схвильований цим висновком. І без всякого переходу він розповідає про інших німців, що так само, як і Гейнріх, не дають збити себе з пантелику; про дітей, які, незважаючи на побої, відмовляються співати «Горст-Вессель», про суддів, які відмовляються вітатись по-римському і йдуть за це у концентраційні табори; про ув’язнених, які дають себе розстрілювати, але не порушують мовчання.
Проте це не викликає ніякого співчуття у Гейнріхові. Зіскочивши з свого карниза, він бігає по кімнаті туди й сюди.
– No, sir, – каже він, – такі демонстрації мені не імпонують.
Йому доводилось дещо чути про це, але він ніколи не чув, щоб ці демонстрації були будь-якою мірою корисні. Цього не можна собі й уявити. Людство вже знало досить мучеників. Досить!
Гейнріх кривить свої дуже червоні губи, трохи опускає повіки, раптом стає дуже схожим на свого батька, тільки вираз його обличчя більш жовчний, жорстокіший.
– Немає демонстрації сильнішої, ніж власна смерть, – каже він. – Так демонстрував Бертольд. Ми були з ним дуже дружні. Смерть його ніякої користі не дала. І скільки б народу не заподіяло собі смерть, скільки не пішло б до концентраційних таборів, користі це не дає ніякої.
Він говорив рішуче, навіть дещо патетично. Але він цього сам не любить, а тому відразу переходить на буденний тон.
– Well, – усміхається він і відразу стає дуже юним. – Я погано вмію дискутувати, але в мене тут є друг, молодий студент, із західної Швейцарії, він може краще й яскравіше висловити те, що я думаю. Ми умовились з ним зустрітись сьогодні після обіду в кафе «Корсо». Може, й ти прийдеш туди? П’єр тебе безумовно зацікавить. Це справді голова!
Густав прийшов, Гейнріхів друг був рудий, самовпевнений, дещо зухвалий хлопець років дев’ятнадцяти, на ім’я П’єр Тюверлен, брат відомого письменника, як це незабаром з’ясувалось. Безвусе, забавне обличчя П’єра, його руде волосся, очі майже без вій – усе це навряд чи могло швидко викликати симпатію до себе. Проте Густавові сподобалася розв’язна недбалість, з якою юнак викладав свої гострі думки старій, досвідченій людині.