Кафе було велике, шумне, прокурене, лунала музика; але, очевидно, юнаки почувалися тут прекрасно. Коли Гейнріх розповів, про що він сьогодні вранці говорив з дядею Густавом, П’єр Тюверлен, легко перекриваючи своїм дзвінким пронизливим голосом музику, накинувся на Густава.
– Ні, пане, все це дурниці. Романтикою тут нічого не вдієш. По-моєму, нехай би їх і зовсім не було, цих ваших демонстрантів. Вони до чорта несучасні, – присягаюсь, що це так. Проти кулеметів боротись демонстраціями – це нікчемні дурниці.
Гейнріх не зводив довірливих очей зі свого друга.
– Здоровий розум і ще раз здоровий розум. Ось єдине, що нам тепер потрібне, – закінчив П’єр. А Гейнріх підтримав.
– Common sense. Все інше виключається. Хто діє інакше, від того тхне нафталіном.
Густава дивувало, майже засмучувало, що таких молодих людей можуть гріти такі холодні думки. Оркестр грав попурі з опери «Німа з Портічі». Сто років тому у Брюселі ця опера так запалила слухачів, що вони вийшли на вулицю і вчинили революцію. Ці юнаки безумовно не запаляться чимсь подібним.
– А Сократ? Сенека? Христос? Їх смерть теж була марною? – спитав Густав.
– Цього я не знаю, – ухилився П’єр Тюверлен, – але я знаю, що з того часу, як існують експериментальні науки, розумніше жити за ідею, ніж умирати за неї. Це корисніше для ідеї. Якісь наївні наклепники набрехали на великого Галілея, нібито він сказав: «А все ж таки вона крутиться». Не казав він цього. Побачивши знаряддя тортур, він негайно зрікся. Оце й є справді велика людина. Він знав, що вона крутиться і буде крутитись, так чого б йому не сказати, що вона не крутиться? Адже скаже він чи не скаже, від того вона крутитись не перестане. Ось що він думав про себе. Так слід було б діяти і вашим демонстрантам, пане. Кричати «Хайль Гітлер», а про себе думати щось інше. Ваші демонстранти, пане, – закінчив він, підкреслюючи кожне слово сильним рухом вкритої рудим пухом руки, – нікчемні, відсталі романтики. У наші часи мученицькі вчинки – безглуздя.
Гейнріх очевидно соромився тепер своєї запальності, яку він виявив раніше. Виструнчившись, у позі людини під час церемонного візиту, він сидів у зручному ресторанному кріслі.
– Ми часто розмовляємо з батьком і з матір’ю, – сказав він, – про те, що робити німецьким євреям, які залишились у Німеччині. Вони в жахливому становищі. Більшість не може виїхати, грошей нема, а без грошей нікуди не пускають. Вони намагаються все ж таки чіплятись за свої діла в Німеччині. Їх опльовують, вони поза законом, на паспорт їм ставлять штемпель «єврей», дівчині-християнці не можна показатись з євреєм на вулиці, з ферейнів їх викидають, у баню їх не пускають, грати у футбол вони мають право тільки між собою. Коли єврей на щось скаржиться у поліцію, йому відповідають: «Це справедливий народний гнів». Так що ж їм, демонстрації влаштовувати? Невже, дядю Густаве, ти зажадаєш від них, щоб вони вийшли на середину вулиці і почали кричати: «Це ви нікчемні, ми вищі за вас»?!
– Я нічого не вимагаю, друже мій, – сказав Густав, – мабуть євреї у Німеччині й мають рацію.
Музика гриміла, чашки дзенькали, люди навколо голосно розмовляли. Але Густав вимовив це так тихо, що друзі, які готові були негайно йому заперечити, на хвилиночку затихли. Потім Тюверлен вже не так завзято сказав:
– Були випадки, коли німець, що десятки років прожив у шлюбі з єврейкою, мав від неї дітей, – заявляв, що тепер він усвідомив свою помилку, що він соромиться цієї своєї помилки, а до речі, він уже багато років не спить зі своєю дружиною і подав заяву про розлучення. Це – багно, а не люди. Проте можливо, ці заяви вони робили з відому й ухвали жінок, щоб мати змогу утримувати цих жінок і дітей. Тоді це не багно, а дуже розумні люди.
– Well, – сказав Гейнріх, – очевидно, до чорта трудно мовчати, коли на голову тобі плює людина, яка в десять разів нікчемніша за тебе. Потрібне велике самовладання, щоб у таких випадках не наробити дурниць і втримати язик за зубами. Мій товариш по гімназії, Курт Бауман, писав мені якось, що їм задають тепер писати класні роботи тільки на теми: «Що таке героїзм» і т. ін. У мене з німецької мови більш трійки ніколи не було, але таку роботу я б їм написав. Їм би очі рогом полізли, вони б поставили б мені чотири, хоч твір був би на одиницю.
Густав не міг заперечити племінникові. Але перед ним уставали картини з документів Більфінгера. Він думав про фотографії пана Тейбшица, про Йоганнеса своїх галюцінацій, як він танцює на ящику, по-чудернацькому підстрибуючи, згинаючи коліна, крякаючи, як папуга. З лагідною впертістю боронився Густав від розсудливості юних товаришів і без будь-якого докору задумливо він сказав своєму племінникові Гейнріху: