– Мені здається, ви зробились такі безмежно розсудливі, що розучились ненавидіти.
Хлоп’яче обличчя Гейнріха зарум’янилося. Він згадав про свою заяву прокуророві з приводу Вернера Ріттерштега, він згадав ліс у Тейпіці і тоненький серп молодика, і те, як він втискував голову Вернера у сиру землю. Так, він усе робив наполовину, тому, що йому не вистачало ненависті. Гнів і збентеження охопили його.
– Та я ж не дерев’яний, – сказав він нарешті і, трохи помовчавши, вперто додав: – Тому саме я й підніму руку і скажу: «Хайль Гітлер». Певно, – настоював він, – і не один раз, а десять разів підніму.
І дев’ятнадцятирічний П’єр Тюверлен пронизливим голосом зрезюмував дискусію:
– Безглуздо намагатись впливати на людей красивими словами і жестами. Змініть передумови, і ви зміните людей, а не навпаки.
– Yes, sir, – сказав сімнадцятилітній Гейнріх.
Густав заплатив за каву, булочки і цигарки обох друзів, і вони вийшли з кафе.
Того самого вечора Густав спакував речі, які в нього ще залишались, документи Більфінгера і пачку особистої кореспонденції з карткою «Нам дано працювати…» і надіслав все це до шурина в Лугано. Потім, лукаво посміхаючись, вдягнув сірий костюм, подарований йому паном Тейбшицом.
Був ясний день, коли чоловік з паспортом на ім’я Георга Тейбшица, важкий, неквапливий, привітний, у сірому заношеному костюмі і з поганеньким чемоданчиком у руці перейшов німецький кордон.
Купець Георг Тейбшиц, що деякий час працював самостійно, збив чималий капітал, потім служив у людей, а в цей час був без посади – бродив спочатку на півдні Німеччини, по Баварії, Швабії, зупинявся у маленьких містах і селах.
Документи в нього були в порядку. Та ще той, що залишився у Швейцарії, дав йому всякі посвідчення; він міг документально підтвердити все, що казав про себе.
Він не поспішав. Вдихав повітря Німеччини, дивився на німецьку землю, чув німецькі голоси, плавав у тихому великому щасті, як у відкритому морі. Він ходив по вулицях, їздив по дорогах, дихав, дивився. Раннє літо цього року було прекрасне. В ці дні він був у згоді з самим собою, з своєю долею, як ніколи раніше. Життя плинуло спокійне, рівне, могутнє, як завжди, і він віддавався його течії.
Але саме тому, що спокій і порядок цієї Німеччини відразу втягли його в свій ритм, саме тому, що він рухався у загальному русі, думав думками оточуючих, – він ще більше відчував небезпеку цього удаваного спокою і потребу розкрити нахабний обман цього видимого порядку.
Потроху почав він розгортати свою роботу. За часи свого перебування на південному узбережжі він часто й довго розмовляв з рибалками, автобусними кондукторами, і тепер йому це пригодилося. Він подовгу розмовляв з міською біднотою, селянами, робітниками. Люди не ховали від нього своїх особистих справ, та тільки він торкався політики, вони негайно замовкали. Мовчати – це було тепер найкраще. Але іноді йому все ж щастило викликати того чи іншого на щиру розмову.
Він був розчарований. Картини, які він створив у своїй уяві на підставі документів Більфінгера, оповідань Фрішліна і Георга Тейбшица, сповнені були жаху й фарб. А дійсність, як виявилось, була сіра й буденна. На злочини штурмовиків люди тільки знизували плечима. Хто цього не знає, що фашисти – люті пси? Нема чого переконувати в цьому! На розповіді про те, що ув’язнених б’ють, що в їх злиденну їжу насипають перцю, а пити після цього не дають, що їх примушують обмазувати один одного власним калом, ніхто більше не реагував. По суті, хвилювало всіх лише одне питання: як задовольнити найпекучіші потреби, коли грошей стає дедалі менше? Не варварство фашистів становило проблему для мас, – проблема полягала в іншому: як обійтись без тих двадцяти пфенінгів, які виривав з їх жалюгідного заробітку фашистський уряд?
Час від часу в кафе, в маленьких ресторанах, перед біржами праці, де відмічались безробітні, Густав стикався з агентами тієї таємничої організації, про яку йому розповідав Георг Тейбшиц. Він спробував зв’язатися з ними, але йому не вдалось. Очевидно, ці люди, як йому й казав Георг Тейбшиц, дійсно хотіли бути тільки номерами. Така людина, як Густав, не мала до них доступу.
Якось цілком несподівано в місті Аугсбурзі він зустрів Клауса Фрішліна. Фрішлін звичайним голосом, – щоб не привертати до себе уваги, – сказав Густавові:
– Ви збожеволіли! Чого вам треба в Німеччині? Як ви сюди потрапили? Я дам вам змогу знов утекти за кордон, але щоб за 24 години вас не було в Німеччині.
Зустріч була несподіваною, але, по суті, Густав її чекав давно. Хто, як не Фрішлін, втягнув його в цю справу? Адже все почалося з того самого повідомлення телефоном, що він приїде до Берну. Фрішлін перший розповів йому про події в Німеччині; завдяки Фрішліну з ним заговорив Більфінгер; Фрішлін переслав йому картку, на якій написано: «Роби, навіть коли справа твоя не може бути завершена»; Фрішлін, – Густав давно про це здогадується, – перетворив Георга Тейбшица на номер С II 734.