Велике, давно неголене обличчя Густава засвітилось лукавою, ніяковою, дитячою усмішкою і, немов учень, який взявся за непосильне завдання, але все ж чекає, що його похвалять за добрий намір, він довіряє Фрішлінові свою таємницю:
– Сподіваюсь, ви нічого не матимете проти того, щоб я був номер С II 734.
Але обличчя Фрішліна застигає.
– Ви дурень, – різко каже він, – про що ви думаєте? Ви не можете бути корисним нам. Ви наробите біди, – Фрішлін гарячився дедалі дужче. – Що ви собі уявляєте, дивак ви такий? Що вам тут потрібно? Що це за донкіхотство, що за хрестоматійний героїзм? Кому ви хочете імпонувати? В крайньому разі ви будете імпонувати тільки самому собі. Ваш вчинок може викликати тільки смуток, а не захоплення.
Обличчя Густава згасло. Неголені щоки плюскло обвисли, тепер він мав вигляд зовсім старий. Але рішучість його ані на хвилину не похитнулась. Жалібно, настирливо, як вперта дитина, якої не розуміють дорослі, Густав повільно похитував великою головою:
– А мені здавалось, що саме ви мусите мене зрозуміти, докторе Фрішлін.
Клаус Фрішлін хотів ще дужче вилаяти Густава. Адже він ризикував не тільки собою, але всіма ними. Проте тон Густава підказав йому, що таким шляхом нічого не доб’єшся. Він глянув на нього й відчув, яка дорога йому ця важка, далека від реальності людина, з її дитячими пориваннями, з її лагідною впертістю і душевною чистотою, яку вона зуміла пронести через п’ятдесят років свого життя до теперішньої Німеччини.
– Я не хотів, щоб ви потрапили в біду, – сказав він. Густав ніколи б не повірив, що цей чоловік може говорити так тепло й проникливо. – А вас обов’язково спіймають, – продовжував Фрішлін, – коли ви будете походжати в цих місцях і з властивою вам лагідністю розводити агітацію. Прошу вас, виїздіть з Німеччини, тікайте! Повірте мені, наш Лессінг сказав би вам те саме, – ледве-ледве всміхнувся Фрішлін.
– «Наш Лессінг», – Густав дуже зрадів, що Фрішлін сказав «наш Лессінг».
– Пам’ятаєте, – сказав він, – слова Лессінга, які я хотів поставити епіграфом до третьої частини: «Іди своєю невидимою ходою, вічне провидіння! Але не дай мені зневіритися в тобі через те, що я не бачу твоїх кроків. Не дай зневіритися в тобі й тоді, коли мені здасться, що ти спрямовуєш свої кроки назад. Неправда, що найкоротша лінія обов’язково пряма. На вічному шляху твоєму тобі доводиться багато обійти і багато манівців зробити…» Ось бачите, – переможно закінчив Густав, – через це й я тут.
– Це ж божевілля! – Фрішлін тепер серйозно розсердився. – Тому саме ви й повинні втекти, – сказав він. – Чого ви хочете? Допомогти провидінню йти манівцями? Щоправда, ви здатні на те, щоб розказувати людям, що робиться в країні. Але те, що робиться, вони й без вас давно знають, вони не хочуть про це нічого більше знати. Вони хочуть знати лише одне: що робити? Можете ви їм це сказати, докторе Оппенгейм? Знаєте ви вихід? Ми, бач, знаємо вихід. Тому я й дозволяю нашим людям ризикувати життям. Вам же я цього не дозволю.
Деякий час вони йшли мовчки.
– Ви дуже сердитесь на мене? – спитав нарешті Густав благаючим засмученим голосом, немов дитина, яка нашкодила, але в глибині душі певна своєї правоти.
Фрішлін знизав плечима.
– Шкода вас, докторе Оппенгейм, – сказав він і тон його так нагадав Густавові Мюльгейма, що, незважаючи на гнів Фрішліна, Густав був щасливий від зустрічі з ним.
Розмова з Фрішліном не зломила лагідної впертості Густава. Він і далі провадив життя по-своєму. Тепер він перебрався в ті місця, де відбувались події, описані у документах Більфінгера. Він їздив по Швабії. Йому хотілось доповнити матеріал Більфінгера, бо він був певен, що настане день, коли матеріал цей матиме не тільки історичний інтерес.
Але й ця діяльність принесла йому ряд розчарувань. Люди, що до цього часу існували для нього тільки як імена, слова, букви, в житті були значно менш реальні, ніж образи, породжені його уявою. Конкретніше було лише одне: їхній страх, їхня жахлива заляканість. При найменшому натякові вони замовкали й показували йому на двері. Йому пощастило викликати на щирість декого зі свідків, які не були зв’язані безпосередньо з жертвами насильства; а обличчя самих жертв, як тільки мова починалась про те, що відбулось, перетворювались на кам’яну маску: ми нічого не бачили, нічого не чули.