Цей страх, якого не можна було викоренити, цей жах, що глибоко запав у душі, наповнювали Густава майже фізичним співчуттям. Він різними способами підходив до заляканих, намагаючись викликати їх на розмову. При цьому він керувався не тільки прагненням збагатити свій матеріал, але думав, що, заговоривши, вони скоріше позбудуться страху, який отруював їм життя.
Одного разу він сидів за стаканом вина з ветеринаром, крамарем і слюсарем. Коли розмова торкнулась того, що відбувалось у їхньому місті, вони захвилювались, забули про обережність і пустили в хід міцні слівця. Густав не відставав. За сусіднім столиком почали прислухатись. І не встигли нові приятелі вийти з ресторанчика, як їх затримали.
У концентраційному таборі Моозах його зареєстрували: Георг Тейбшиц з Берліна, Шарлотенбург, вулиця Кнезебек, № 92, вік 49 років, арештований за агітацію. Його виголили, наказали роздягтись, – неохоче розлучився він зі своїм сірим костюмом, – і примусили надягти смугасту куртку й штани. Куртка була занадто довга, штани занадто короткі. Якщо його примусять присідати, все розлізеться по швах. Він згадав про Йоганнеса. Перед присіданнями він відчував страх і водночас з якимсь нетерпінням чекав їх.
Його привели у двір. Поставили в одну шеренгу з п’ятьма іншими і наказали стояти струнко. Для нагляду до них приставили трьох молодих штурмовиків з грубими добродушними селянськими обличчями.
Всі шестеро мусили тільки стояти струнко і більш нічого. Перші півгодини стояння не дуже втомили Густава. Починаючи з самого приїзду в Німеччину, в глибині своєї свідомості він передчував, що його справа закінчиться саме так: стояти отут, з виструнченим корпусом, під суворим наглядом дурних добродушних молодиків. І проте він усією душею віддавався своєму завданню. Нехай Фрішлін та Гейнріх вважали його завдання за безглузде: він знав, що це завдання відповідне для нього. Досі Йоганнес Коген був для нього докором. Йоганнес, що тримається на своїй кафедрі, серед саксонських хуліганів-студентів; Йоганнес – танцівник, що гнучко присідає й випростовується; нарешті, мертвий Йоганнес – роздроблені кістки, купа пошматованого м’яса в запломбованій труні. Тепер Йоганнесові нема за що йому докоряти. Вони зрівнялись.
Так думав і відчував Густав у перші півгодини. Потім він відчував тільки одне: «Я цього не витримаю». Його й інших примусили голодувати до вечора. Сусід Густава вже давно почав слабішати, хилитись; за допомогою гумового кийка йому повернули виправку. «Якби тільки потилиця не боліла так, – подумав Густав. – Я зараз виставлю праву ногу, ні – ліву. Тоді вони почнуть бити. А я все ж таки висуну ліву ногу. Я просто підніму її трохи і кілька разів струсну у повітрі». Але він цього не зробив.
Нарешті їм дозволили рухатись. Це було велике щастя. Це викликало одночасно і біль, і насолоду, їм дали на вечерю по шматку хліба зі смальцем. Густавові хотілось пити, але води, на жаль, їм не дали. Замість цього їм наказали шикуватися на переклик. Вони мусили жестом стародавніх римлян салютувати піднятому в цей момент фашистському прапору і співати німецький національний гімн. Тільки після цього можна було лягти.
Густава помістили в камеру, де було ще 23 ув’язнених. У камері було тісно й дуже смерділо. Можна собі було уявити, які тут будуть пахощі за кілька годин.
Густава мучила спрага. Солома штрикалась і викликала сверблячку, сморід ставав дедалі нестерпніший. Але спрага примушувала забути про сморід, а болісна втома примушувала забути і про спрагу, і про сморід. Бараки освітлювались прожекторами. Майже щохвилини в когось по обличчю перебігало сліпуче проміння світла. Караульні загони повернулись додому, горлали й лаялись. Потім хтось з ув’язнених, очевидно «допитуваний», почав кричати. Він кричав довго й протяжно. Густав лежав на боці і злегка скреготів зубами. Він заснув. Заснув глибоко. Ні прожектор, ні шум, ні спрага, ні сморід – ніщо не могло перешкодити йому, і тільки вранці він прокинувся від пронизливого сигналу сурмача.
Стоячи струнко біля своїх нар, вони прочитали ранішню молитву, потім для Густава настала хвилина щастя: принесли воду. Яка насолода – обмочити розтріскані губи, відчути, як вода проходить у горло. Шкода, що задній так натискує. Проте, щастя повторилось: на сніданок дали теплої чорної води, під назвою «кава», до неї шматок хліба і, звичайно, пісню «Горст-Вессель» та національний гімн.
Потім помарширували у двір. На дворі були зібрані всі ув’язнені, кількасот їх стояло тут у своїх блазнівських смугастих куртках. Підняли фашистський прапор зі свастикою. Вони салютували йому жестом стародавніх римлян: «Хайль Гітлер!»