Почалась муштра. День видався важкий, душний, по небу пливли густі свинцево-сірі хмари. Загін Густава дістав завдання – тривалий біг. Двадцять хвилин поспіль. Уже через кілька хвилин Густав спітнів. Але бігти йому було не важко. Якихось дванадцять годин тому йому здавалось, що він замучений до смерті. Дивно, скільки невідомих джерел сили ховається в людині! Потім вони злазили по вертикальній драбині і спускалися вниз. Знов бігали. Стояли навколішках, схиливши голову до землі. Дуже довго.
Почався дощ. Густав усе чекав, що їх нарешті примусять присідати. Але цього не було. Замість цього їм наказали лягти на мокру землю і, повзаючи по ній, виконувати команду: ногу вгору, руку вгору, навкарачки, встати, лягти, знов встати, знов лягти. Дощ подужчав. Виголена голова до болю захолонула від вогкості. На травичці утворились брудні калюжі. Лягти прямо в калюжу. Встати. Знов лягти животом у калюжу, качатись.
– Слава Німеччині на суші й на морі! – горлав начальник штурмовиків із зірками. – Це корисно для здоров’я. Тут нема на що жалітись. А коли закордонні євреї будуть жалітись з цього приводу, то ми пожалуємо вас мішками з землею. – Він зареготав на все горло. – Всім сміятись! – скомандував він.
І вони сміялись.
Почався розподіл робіт. Усіх ув’язнених поділили на три відділи: «легковиправних», «трудновиправних» і «невиправних». Ув’язнений Георг Тейбшиц був арештований за поширення злісних чуток, і інших злочинів за ним не було, – його поки що віднесли до «легковиправних». Його групу призначили на легку роботу. В Моозаху, як і в інших багатьох таборах, вирішили прокладати нове шосе – адже треба було дати якусь роботу ув’язненим. Зрозуміла річ, потреби в цьому шосе не було ніякої: місцевість біля Моозаху становила болото, була мало заселена, а прокладати дорогу було дуже важко через умови ґрунту. Це була праця для праці.
Густавові припало возити гравій. Тачка була важка, ґрунт м’який і слизький. Тачка щоразу вгрузала: по обидві сторони від колеї було бездонне болото. Але Густав був дужий. Проте долоні його скоро напухли і вкрились пухирями.
Щось із вісім хвилин потрібно було на перевезення повної тачки від складу гравію до робочої ділянки, менше половини цього часу йшло на зворотну путь з порожньою тачкою. Коли людина наближалась з навантаженою тачкою до мети, вона вже наперед раділа відпочинкові. Густав оглянув своїх товаришів. Двадцять з двадцяти трьох, що спали з ним в одному приміщенні, були тут. Всі вони були наголо або зовсім коротко підстрижені. Зате щоки в більшості були вкриті буйною поростю. У декого виросли справжні бороди. У двох волосся було вистрижене у формі свастики. Дехто мав окуляри, обличчя були в більшості інтелігентні. Але всі були знесилені, виснажені, отупілі. Майже у всіх були чорні й сині плями на обличчях. Тепер Густав знав, як виглядав справді Йоганнес з табору Герренштейн. Він не скидався на танцюриста з його галюцинацій, але був значно страшніший у своєму брудному смугастому вбранні. Для таких міркувань Густав мав час лише тоді, коли штовхав перед собою порожню тачку. Ідучи з навантаженою, він був сповнений інших думок: «Коли ж я її довезу» або «Ех, якби мені вже їхати назад».
Промарширували назад у табір. Дорогою співали пісню «Горст-Вессель». Проказали застольну молитву. «Прийди, Господе Ісусе, будь нашим гостем, благослови те, чим ти обдарував нас, захисти нашу німецьку націю і нашого рейхсканцлера Гітлера, найвидатнішого з її синів». Поїли юшки з брукви, помили посуд. Вийшли у двір і вистроїлись на перевірку. Коли командир проходив по фронту, вони вигукували: «Хайль Гітлер!» Проспівали національний гімн, і знов почалась муштра.
Цього разу нарешті були присідання. Відбувались вони зовсім не так, як уявляв собі Густав: зовсім не було швидких гнучких рухів угору й униз, навпаки, присідання робились у чотири темпи – кожен дві хвилини. На раз – на носки, два – повільно присісти, три – знов на носки, чотири – у вихідне положення. Коли недосить піднімались на носки або не досить згинали коліна, присідаючи, на підмогу приходили стусани. Чоботи в штурмовиків були великі й важкі. Густав, присідаючи, згадував свого діда Іманнуеля, як він одного разу, коли мати була дуже хвора, сказав йому: «Гам зу лтой ве (це теж на добре)». Густав довго не міг збагнути, яким чином погане може бути корисне. Дід пояснив йому, що це – «зараховується». Існує, мовляв, така бухгалтерія, за якою все, що здається на землі злом, заноситься в небесах у дебет, іде в актив. Маленький Густав так і не зрозумів до кінця цієї бухгалтерії. Але тепер він почав потроху розуміти, що мав на думці дід. Механічно повторював він гебрейські слова: раз, на носки, – «гам»; два, присісти, – «зу»; три, знов на носки, – «лтой»; чотири, у вихідне положення, – «ве». Він дуже старався втримуватись на носках, бо інакше з’являлись на сцену чоботи штурмовиків. Через півгодини він був украй знесилений. Він похитнувся, і стусан молодого штурмовика з селянським обличчям був важкий. З цієї хвилини, присідаючи, він тільки думав про дві хвилини вихідного положення; коли ж наставали ці дві хвилини перепочинку у вихідному положенні, він з жахом думав про шість хвилин напруження, які йтимуть за цим.