Він розмахується. Кулаком попадає у дерев’яну стінку карцера. Удар слабенький, але Густав лякається. Що, коли раптом хтось почув… Він швидко випростовує спину і проказує: «Слухаю».
Вночі його повели на «допит». Хоч його й замкнули в карцер, але все ще відносили до категорії «легковиправних». Його допитували зовсім не з якимсь злим наміром, а просто тому, що не було чого робити. І все ж він повернувся з допиту в такому стані, що на другий день, коли хотіли його вивести з карцера, знайшли його непритомним.
На два дні його перевели в лазаретний барак. Потім знов повернули в колишню камеру, і життя його текло, як і раніше. Старий без окулярів кудись зник. Тепер Густав, коли до нього звертались, захищав обличчя руками і відповідав: «Слухаю».
Клаус Фрішлін працював у центральній організації по боротьбі з фашизмом. За останні часи він зробився ще спокійнішим і розсудливішим. І все ж, узнавши зі своїх секретних списків, що Густав попався, він був глибоко вражений.
Він спробував дістатися до Мюльгейма. Мюльгейм був у гарних відносинах з багатьма колегами з табору фашистів, і це давало йому змогу вишукувати способи для врятування своїх друзів. Такі справи, звичайно, були небезпечні для нього самого, і колеги щораз настійливіше радили йому кинути все й тікати. Але Мюльгейм не міг встояти перед проханням тих, для кого він був останньою соломинкою. «Дурний я, – казав він сам до себе, – коли ж я спинюсь!» І вирішивши твердо, що ця справа буде останньою, він брав на себе потім ще одну останню.
Про нерозумного свого друга Густава він згадував часто. Звістки від нього надходили рідко, і він давно вже взагалі від нього нічого не чув. Він гадав, що Густав подорожує десь за кордоном, у красивих місцях, у небезпеці, веселий, у товаристві якоїсь приємної жінки. Коли він, Мюльгейм, закінчить тут свої справи і втече за кордон, йому неважко буде розшукати Густава. Мюльгейм давно забув нерозумні вчинки свого друга і дедалі частіше мріяв про зустріч з ним за кордоном.
У такому настрої застав його телефонний дзвінок Фрішліна. Мюльгейм жадібно розпитує, чи нема відомостей про Густава, чи не знає Фрішлін, де тепер Густав. Фрішлін лаконічно відповідає, що повідомить про все особисто. І Мюльгейм нетерпляче чекає приходу Фрішліна.
Без зайвих слів Фрішлін повідомляє, що в концентраційному таборі в Моозаху перебуває якийсь Георг Тейбшиц, за всіма ознаками – Густав Оппенгейм. Мюльгейм дуже зблід, розгубився і вилив на Фрішліна всю свою лють і сум.
– Ви були єдиною людиною, що тримала з Оппенгеймом зв’язок, – накинувся він на нього. – Ви мали б його відрадити. Адже він дитина.
– А звідки ви знаєте, що я цього не робив? – холодно сказав Фрішлін.
Мюльгейм безпорадно дивився перед собою. Заступатись за когось, хто потрапив у лабети штурмовиків, було дуже небезпечно. Його колеги націонал-соціалісти і слухати не схочуть про цю справу. У вівторок він збирався виїхати. Він може сам потрапити в прикре становище, але жодної секунди він не подумав про те, щоб ухилитись.
Є дві можливості. Він спробує обидві. Насамперед він звернеться до Фрідріха Вільгельма Гутветтера, а потім треба, щоб Жак Лавендель натиснув на міністерство господарства, нехай воно втрутиться.
Фрідріх Вільгельм Гутветтер, щиро засмучений долею Густава, був страшенно здивований, коли Мюльгейм запропонував йому поклопотатись за нього. Що він може зробити? Політика для нього невідома планета. Він не уявляє собі, до кого звернутись і як. Чим він може мотивувати свій інтерес до невідомого пана Тейбшица? Та хіба хто знає, що взагалі ставиться в провину цьому Тейбшицові. Красномовність Мюльгейма, мов горох, відскакувала від панцерованої дитячої наївності великого поета.
Мюльгейм звернувся до Сибіли. На неї він покладав мало надії. Напевне, вона поставиться до справи так само, як і Гутветтер, а можливо, навіть відчує певне задоволення від того, що Густав, який її кинув, потрапив тепер у біду. Однак Мюльгейм помилився. Узнавши про Густава, Сибіла пополотніла, обличчя її сіпнулось, все її тонке дівоче тіло здригнулося. Опустивши голову на руки, вона почала плакати жалісно, нестримно, як дитина. Її трусило. Проте коли Мюльгейм розповів їй про розмову з Гутветтером, обличчя її раптом зробилося рішучим і злим. Протягом довгих тижнів і місяців зносила вона неземну наївність Гутветтера і дедалі більше нудьгувала за Густавом. Коли політика для пана Гутветтера невідома планета, то нехай він буде ласкавий зробити подорож на цю планету. У противному разі він може не чекати від Сибіли співчуття до своїх космічних переживань.