Проте і Сибілі теж довелось натрапити на впертий опір Гутветтера. Однак у неї в запасі були чинніші аргументи, ніж у Мюльгейма. І ось у неї є лист, адресований у вирішальні інстанції, і такий, що відкриває певні перспективи.
Одночасно і Жак Лавендель, перервавши свій відпочинок в Лугано, приїхав у Берлін відвідати приятеля, Фрідріха Пфанца, міністра господарства.
На думку Жака Лавенделя, Фрідріх Пфанц не дуже добре виконує своє завдання, інакше не було б таких речей, як, приміром, історії у концентраційних таборах. Чи вважає пан Пфанц, що ці історії можуть підвищити німецький кредит? Ні, пан Пфанц цього не думає. І пан Жак Лавендель теж незабаром має лист, адресований у вирішальні інстанції, і теж такий, що відкриває перспективи.
У Моозаху тим часом змінився комендант. Новий хазяїн оглянув табір, оглянув роботи з будівництва дороги. Дорогу треба було уторовувати. Йому казали, що для цього потрібний паровий коток на 20 кінських сил. Комендантові спала блискуча ідея: 20 кінських сил – це 80 людських. Хіба у його розпорядженні немає 80 чоловіків? Навіщо витрачатись на дорогий пар? Отже, у коток впрягли 80 ув’язнених; штурмовики, озброєні кийками й револьверами, оточили їх. І, – гляньте-но, – розрахунок був цілком правильний: коток пішов.
– Ха-хай-хайль Гітлер! – командували штурмовики.
80 ув’язнених у смугастому арештантському вбранні, з бородатими, виснаженими, побитими обличчями, виголені або з зачіскою у вигляді свастики, – натягли посторонки і, тяжко хекаючи, потягли коток.
– Ха-хай-хайль Гітлер!
Методів нового коменданта мусили зазнати на собі всі ув’язнені. Таким чином щодня запрягались нові 80 чоловіків. Популярністю цей вид праці не користався. Лямки посторонок врізались у тіло. Кожний залежав від свого сусіда. Працювати треба було чітко, швидко, бо це робилось прилюдно, перед очима громадськості.
Новий комендант дуже гордився своєю ідеєю. Дорога, побудована виключно людською силою, без машин. Це відповідало ідеям новітнього часу, духові Третьої імперії, духові, що бореться з машинами. Комендант запрошував друзів випробувати якість дороги і переконатись у тому, що вона не гірша від першої-ліпшої іншої дороги. Щоправда, ця дорога була зовсім непотрібна, вона вела з табору Моозах до болота, обходила болото кругом і поверталась у табір. Ніхто нею не користувався. Але це була гарна дорога, і всі друзі та знайомі коменданта повинні були побачити, яка вона гарна.
Вони приїздили й бачили. Вони бачили ув’язнених, запряжених у коток; нічого подібного їм раніше не доводилось бачити, вони розповідали про це своїм знайомим. Табір був ізольований, нова дорога була ізольована, проте новий спосіб дорожнього будівництва збуджував цікавість, і багато хто просив у коменданта перепустку, щоб оглянути роботи. Комендант гордився цим загальним інтересом до своєї ідеї.
Сибіла Раух тим часом приїхала у столицю Південної Німеччини, щоб прискорити звільнення Густава. Вона чула про ідею нового коменданта, дістала перепустку. Щоденно виїздила вона до місця, де ув’язнені тягли коток. На сьомий день черга дійшла до відділу, у якому був Густав, і їх запрягли у коток. Здоров’я Густава за останній час погіршало. Він страждав задишкою. Хоч він був і дужий, муштра втомлювала його дедалі більше, і він часто непритомнів.
Але в той день, коли його запрягли у коток, він почувався досить бадьоро. Натягаючи посторонки, – «Ха-хай-хайль Гітлер», – він думав багато про що, а цього з ним давно не траплялося. Він пригадав пасхальний вечір у Жака Лавенделя в Лугано, і що Бертольда тоді вже не було. Якби він був живий, то повинен був би запитувати: «Чим відрізняється ця ніч від усіх інших ночей?» Йому, Густавові, слід було б подумати про Бертольда, а не про Жана. Жан тепер націонал-соціаліст. Можливо, він тут серед вартових. Ні, для цього він, мабуть, занадто старий. У Жана таке величне обличчя – чому б їм не зробити Жана міністром? У них мало вождів з гарними обличчями. Він пригадує колекцію портретів Тейбшица. Сміятись, коли ти запряжений у паровий коток, не можна, дуже ріже плечі, але всміхатись можна, тим більш, що кучерява борода ховає усмішку. Як повільно рухається коток, страшенно повільно. «Іди своїм повільним кроком, вічне провидіння». Ні, не «повільним», а «невидимим». «Іди своїм невидимим кроком, о вічне провидіння!» Шкода, що він не може пригадати, як далі. Стільки років витратити на вивчення Лессінга, а потім забути цю цитату! Куди ж веде ця дорога, по якій вони тягнуть коток? Вони будували міста для фараонів, міста Пітон і Рамзес. Але там це мало якийсь глузд; а чи є глузд у цьому шляху? Ура! Він пригадав як далі: «Та не дай мені зневіритись у тобі через те, що я не бачу твоїх кроків». Йому було приємно, що він пригадав цитату. Він послабив лямку і перестав думати.