І в цей день Сибіла була тут і уважно оглядала обличчя ув’язнених. Всі обличчя були бородаті, майже всі у синцях, не впізнати того, кого шукаєш. Було дивно думати, що один з цих людей одного разу пролежав цілу ніч без сну тільки тому, що не знаходив доброї фарби для шпалер. Було дивно думати, що цього чоловіка колись мучило питання, чи гарно звучить та чи інша написана ним фраза. А найдивніше те, що вона, Сибіла, спала з ним.
Вона сиділа у своєму маленькому чудернацькому автомобілі, що загруз на краю дороги в болоті, – трудно його буде витягти.
Вона сиділа, тоненька, дитинна, задумлива, і сумними очима оглядала обличчя арештантів, але Густава не впізнала.
Через день дали побачення. Вона приїхала у табір. Її привели у приймальню. За бар’єром під конвоєм двох штурмовиків з’явився виснажений брудний старий чоловік. Сибіла сполотніла, серце впало у неї в грудях. Але вона зробила над собою зусилля, посміхнулась. У цій усмішці не було колишньої дитячості, – підборіддя в Сибіли тремтіло, – та все ж це була усмішка. А потім, – нехай це нерозумно, – адже він Георг Тейбшиц, – але вона не могла стриматись, не могла назвати його чужим ім’ям, – вона сказала:
– Галло, Густаве! – І її ніжний високий голос був сповнений радості, співчуття, сердечності, надії, втіхи, поклику.
– Слухаю! – злякано сказав старий і закрив рукою обличчя.
Через два дні його випустили. Жак Лавендель настояв, щоб Густава негайно переправили через кордон. Він усунув усі перешкоди до виїзду пана Георга Тейбшица. У супроводі спеціальної людини Густава привезли в санаторій відомого спеціаліста із сердечних хвороб недалеко від Франценсбада у Чехословаччині.
Сибілі дуже хотілось поїхати з ним. Але Гутветтер наполіг на тому, щоб вона повернулась до Берліна. Жалісно, докірливо, майже плачучи, він сказав їй по телефону: адже вона їхала на три-чотири дні, а минуло вже два тижні. Тепер, коли вона добилась, чого хотіла, вона могла б, нарешті, і про нього подумати. Річ у тім, що він, Гутветтер, звик до неї. Її земна конкретність укріплює субстанцію його космічних творів. Вона потрібна йому, він не може без неї працювати. Сибіла відчула серйозність його слів. Коли вона дасть волю своїм почуттям і поїде з Густавом, вона може назавжди втратити Гутветтера. Вона вирішила, що поїде до Густава згодом, і повернулась до Берліна.
Через два місяці, коли минуло два тижні після смерті Густава від debilitas cordis, що означає найвищу стадію серцевої слабості, Гейнріх Лавендель одержав від невідомого йому пана Карела Блага, з Праги, поштовий пакет, що містив три документи.
Перший документ становив опис усього, що Густав Оппенгейм бачив і пережив у Німеччині. На 37 сторінках, густо списаних на друкарській машинці, викладені були найдетальніші дані про насильства, вчинені фашистами в районах Швабії, а також точний опис концентраційного табору Моозах. Було старанно уникнуто будь-якої оцінки.
Другий документ – поштова картка, де було написано: «Нам дано працювати над справою, та не дано довершити її». Підписана була картка: «Густав Оппенгейм, уламок розбитого корабля». Спочатку картка була адресована «Густавові Оппенгейму», але це було перекреслено і рукою Густава Оппенгейма написано: «Гейнріхові Лавенделю».
Нарешті, третій документ – лист від доктора Клауса Фрішліна, Густавового секретаря.
«Високошановний пане Гейнріх Лавендель. Доктор Густав Оппенгейм, ваш дядя, доручив мені надіслати вам додану записку і картку. Йому дуже хотілось, щоб я передав це особисто. Але невідкладні справи не дозволяють мені виїхати з Німеччини. А тому я доручив надійній особі передати вам усі документи.
Записку ваш дядя продиктував мені за два дні перед кінцем. Йому було дуже важко говорити. Але, як це видно з чіткості продиктованого, дядя ваш перебував при розумі і добрій пам’яті. Коли рукопис було прочитано йому вголос, він у моїй присутності, під присягою, підтвердив нотаріусові, доктору Георгу Нейштаделю, що все, сказане ним, – чиста правда.
Копію нотаріального акта до цього додаю.
Коли нотаріус пішов, доктор Оппенгейм попросив мене відповісти йому на запитання, яке його турбувало: чи вважаю я його самого та життя його за нікчемне? Я відповів, що він, нехтуючи небезпекою, показав свою готовність заступитись за справедливу й корисну справу. Однак, він тільки бачив те, що є, та не зміг сказати, що треба робити. Він проробив марафонський біг, щоб доставити футляр з донесенням, та, на жаль, виявилось, що футляр був порожній.