Під час п’ятихвилинної перерви перед годиною німецької мови Бертольд тримався мужньо, удаючи, що забув про іспит, який зараз буде, розмовляв з товаришем про всякі дрібниці. І вчитель Фогельзанг удавав, що його аж ніяк не турбують майбутні події. Він увійшов у клас, сів як завжди біля кафедри, випнув груди і почав перегортати записну книжку.
– Що в нас сьогодні? Так, так, доповідь Оппенгейма. Будь ласка, Оппенгейм.
І коли Оппенгейм вийшов, Фогельзанг, очевидно, в прекрасному настрої, жартівливо підбадьорив його.
– Вольфрам фон-Ешенбах, починай.
Бертольд стояв між кафедрою і партами у підкреслено недбалій позі, виставивши праву ногу вперед, опустивши праву руку, злегка взявшись у бік лівою. Він поставився до праці серйозно, не відступив ні перед якими труднощами і він досяг мети: тепер йому було ясно, чим є для нас, або принаймні для нього самого, Арміній Германець. З погляду раціоналістів, подвиг Армінія був, мабуть, марний: але такий погляд не міг встояти перед почуттям безумовного захоплення, яке у сучасного німця мав викликати подвиг цього борця за волю. Цю думку збирався розвинути Бертольд, за старими добрими правилами, засвоєними у школі: загальний вступ, постанова проблеми, принципова точка зору доповідача, докази, заперечення, спростування заперечень; на закінчення – повторити основну тезу доповіді, різко підкреслену. Бертольд до останньої коми написав усе, що хотів сказати. Але як він промовляв легко, то й не став механічно затверджувати напам’ять написане. Він вирішив, твердо дотримуючись основного плану, покластись на хвилинне натхнення у формулюванні деталей.
Він стоїть перед класом і промовляє. Він бачить перед собою обличчя товаришів: Макса Вебера, Курта Баумана, Вернера Ріттерштага, Гейнріха Лавенделя. Але він говорить не для них. Він говорить тільки для себе й для того, хто сидить позаду – для ворога.
Бо вчитель Фогельзанг залишився позад Бертольда, за його спиною. Він сидить, випроставшись, ані на секунду не послаблюючи уваги, слухає. Бертольд не бачить його, але він знає: погляд Фогельзанга вперто встромлений в нього, прямо йому в потилицю. Він відчуває те місце над комірцем, куди проходить погляд Фогельзанга. Йому здається, немов хтось гострим нігтем впився у це місце.
Бертольд намагається не думати ні про що, крім своїх слів. Він має говорити добрих півгодини. Приблизно вісім хвилин уже пройшло, вступ він закінчив, постанову проблеми виклав, тези свої виклав, перейшов до доказів. Аж раптом він почуває, що погляд Фогельзанга його відпустив. Так, Фогельзанг підвівся дуже тихо, щоб не перешкодити. Він пройшов уперед, Бертольд побачив його біля стіни ліворуч. Він ішов навшпиньках, розміреним, дуже обережним кроком, вздовж лівого ряду парт. Бертольд чув, як тихо поскрипують його черевики. Фогельзанг пройшов у самий кінець класу, у лівий кут. Він хоче мати Бертольда перед очима, хоче бачити, як з вуст Бертольда злітають слова. Ось він стоїть за останньою партою, виструнчившись – чи не спирається він рукою на якусь невидиму шаблю? – нерухомо спрямувавши блідо-голубі очі на губи Бертольда. Під цим поглядом Бертольд відчуває ніяковість. На хвилину повертає він голову до вчителя, але вигляд його ще більше йому перешкоджає. Він дивиться то просто перед собою, то сіпає, крутить головою, немов йому досаждає муха.
Він закінчує «докази». Він говорить вже не так добре, як спочатку. У класі душно – у гімназії королеви Луїзи класи завжди занадто натоплені, – на верхній губі в Бертольда з’являються краплинки поту. Він переходить до «заперечень».
– Подвиг Армінія, – говорить він, – з погляду тверезого розуму не дав, можливо, виразних зовнішніх результатів, бо треба визнати, що за кілька років римляни знов опинились там, де вони були до битви у Тевтобурзькому лісі. Так от…
Він запнувся на хвилину, раптом втратив нитку думок. Зробив зусилля, щоб зосередитись. В уяві він бачить вузькі сторінки свого латинського Тацита й великий шрифт свого німецького Тацита у розкішному виданні. Він знову дивиться у лівий куток. Фогельзанг стоїть, як і раніше, нерухомий, сторожкий. Бертольд відкриває рот, закриває його, знов відкриває, опускає очі вниз, на кінчики черевиків. Секунд вісім напевне вже пройшло з того часу, як він замовк, а може й цілих десять. На чому він спинився? Так, на тому, що подвиг Армінія не дав по суті зовнішніх результатів. Безперечно, Лютерівський переклад Біблії або винахід Гуттенберга відіграли для Німеччини та її світового значення більшу роль, ніж бій у Тевтобурзькому лісі. Подвиг Армінія – це слід визнати – не мав практичного значення.