Чи так він хотів це сказати? Він збирався висловити це значно обережніше, не так різко, не так прямо. Ну, та нехай уже. Вперед, Бертольде, рушай. Тільки, будь ласка, без пауз. І так уже перша пауза тривала цілу вічність. Але тепер він знову впіймав нитку. Тепер вже з ним нічого не може трапитись. На «спростовуванні» він вже не зіб’ється. Другої паузи ви не дочекаєтесь, пане доктор. Він переможно скоса посміхається у дальній куток.
– І все ж… – починає він.
Але що це? Чому раптом так дивно змінилось обличчя Фогельзанга. Чому шрам, що розсікає його обличчя, налився кров’ю, чому Фогельзанг так вирячив очі? Не допоможе, пане доктор. Нитка у мене в руках, ви мене не зіб’єте більш.
– І все ж, – впевнено починає він знову, – визнавши все це…
Але тут його обривають. Різкий голос квакає з кутка:
– Ні, не визнавши. Я цього не визнаю. Ніхто тут не визнає цього. Я не потерплю цього. Я не бажаю слухати далі. Що ви собі думаєте, молодий чоловіче? Хто, на вашу думку, сидить тут, перед вами? Тут, перед справжніми німцями, в ці тяжкі для Німеччини часи, ви насмілюєтесь назвати марним, безглуздим велетенський подвиг, що поклав початок німецькій історії! Ви наважуєтесь користатись аргументами найогиднішого опортунізму, а потім заявляєте, що визнаєте їх. Коли в вас самих немає навіть іскри німецького духу, то позбавте хоч нас, людей, що патріотично мислять, ваших мерзот. Я забороняю це! Чуєте, Оппенгейм? Я забороняю вам це не тільки від своєї особи, але й від імені всієї навчальної установи, яка поки що німецька.
Настала мертва тиша. Духота в класі давно вже навела на учнів якусь дрімоту, вони сиділи кволі, дехто клював носом. Різке квакання Фогельзанга примусило їх стрепенутись, глянути на Бертольда. Чи таке страшне було те, що він сказав? І що, власне, він сказав? Здається, щось про Лютера й Гуттенберга. Гнів Фогельзанга був для них не цілком зрозумілий, але можливо, що Оппенгейм справді трохи перебрав міри. У таких доповідях треба викладати лише те, що є в підручниках, не більше і не менше. Оппенгейм, очевидно, ускочив.
А Бертольд, коли Фогельзанг його обірвав, був глибоко здивований. «Чого йому треба? Чого він розкричався? Нехай він дасть йому договорити. Раніше в них ніколи не перебивали доповідача. Доктор Гейнціус ніколи цього не робив. Але Гейнціус закопаний на Штанедорфському кладовищі. А цей тут кричить. Адже треба навести «заперечення». Їх не можна обминути, треба довести їх неправильність. Так нас навчали. Так сказано у правилах, так викладав нам доктор Гейнціус.
Я ж нічого не казав проти Армінія. Це були тільки «заперечення», і я збирався їх спростувати. Ось мій рукопис. Свій погляд я ясно виклав на початку розділу Б. Нехай він перестане, нарешті. Чого він так кричить?
Як тільки він запропонував мені Армінія, я відразу відчув щось недобре. Мені треба було настоювати на «гуманізмі». І Гейнріх тоді теж сказав, що Фогельзанг – свиня, і все це чиста підлота. Адже він верзе суцільну нісенітницю. Я ж маю рукопис, він у парті, у сумці. Досить тільки прочитати його, і всякому буде ясно, як шоколад, що ця свиня верзе чисту нісенітницю.
Що я власне сказав? Вже й не пам’ятаю точно. В рукописі цього не було. Я можу на нього послатись. І кожний побачить, що я хотів сказати.
Ні, я не буду посилатись на рукопис. Нехай Арміній просто дурний дикун. Я його ненавиджу. «Заперечення» було правильне. Як я сказав, так воно й є».
Він змінив свою недбалу позу. Він стоїть дуже прямо, високо піднісши масивну голову, прямо дивлячись сірими очима. Він груддю зустрічає град ворожих слів.
А той, здається, закінчив свою балаканину. Бертольд стоїть і великими білими зубами прикушує нижню губу. Треба було б витягти зараз рукопис і сказати: «Чого ви власне хочете, пане вчителю? Будь ласка, ось мій рукопис». Але він не говорить цього. Він мовчить, ображений, розлючений. Сірі очі твердо витримують погляд блідо-голубих очей. Нарешті, після нескінченної паузи, він говорить чітко, не дуже голосно:
– Я – добрий німець, пане вчителю. Я такий же добрий німець, як і ви.
Ця нечувана зухвалість єврейського юнака на хвилину позбавляє доктора Фогельзанга дару мови. Потім він збирається вибухнути. Але ні. Всі козирі у нього в руках, і він не хоче програвати партію через необдуманий вибух. Він стримується.
– Так, – каже він, теж не дуже голосно, – ви, значить, добрий німець. Будьте ласкаві, дайте другим судити, хто добрий німець, а хто ні. Добрий німець!
Він зневажливо хмикає. Лише тепер він виходить зі свого кутка, але вже не тихо: чітко, по-військовому, відбиває він крок. Він простує до Бертольда. Ось він стоїть проти нього, уп’явшись очима в його очі, і перед замерлим у напруженому чеканні класом запитує зі штучним спокоєм: