– Чи не хочете ви, принаймні, хоч попросити пробачення, Оппенгейм?
Одну десяту частку секунди Бертольд і сам думав просити пробачення. Він сказав щось, чого не хотів говорити, сказав до того ж різко й невдало, тому що не зосередився у ту хвилину. Чому не визнати цього? Тоді все буде погоджено, і він зможе довести доповідь до кінця, і всі побачать, що він добрий німець, а цей крикун до нього просто чіпляється. Але від погляду Фогельзанга, від вигляду його відворотного, зарозумілого, розсіченого обличчя порив Бертольда зникає, не оформившись у виразну думку.
Товариші не відводять очей від Бертольда. Поведінка Фогельзанга справила враження. Видно, що Оппенгейм справді перебрав міру. Так чи так, відступати тепер не можна, це було б не гідно чоловіка. З цікавістю чекають вони, що вчинить Бертольд.
Обоє – Фогельзанг і Бертольд – стоять, не відводячи очей один від одного. Нарешті Бертольд порушує мовчання:
– Ні, пане вчителю, – каже він усе так само тихо, майже несміливо. – Я не буду просити пробачення, пане вчителю, – додає він.
Усі задоволені.
Задоволений і Фогельзанг. Тепер перемога за ним. Поведінка Оппенгейма дасть йому змогу показати, як німецький педагог розправляється з розкладницькими елементами.
– Прекрасно, – каже він. – Я візьму це до відома, учню Оппенгейм. Сідайте.
Бертольд іде до своєї парти. Звичайно, він вчинив нерозумно. Він бачить це з того, як поводиться ворог, з його блискучих очей. Але якби йому знов довелося вибирати, він вчинив би так само. Він не може просити пробачення у цієї людини.
А Фогельзанг твердо вирішив не виходити з рівноваги ні за яких умов. Проте він не може втриматись, щоб побіжно, але з тим більшою зловтіхою не сказати гімназистові Оппенгейму, що сідає на своє місце:
– Згодом ви мабуть будете раді, Оппенгейм, якщо все обійдеться тільки такою карою… А тепер перейдемо до читання нашого Клейста, – легко й спокійно говорить Бернд Фогельзанг.
Чутка про подію швидко поширюється по всій гімназії. Вже до перерви на обід вона доходить до ректора Франсуа; ректор не дивується, коли до нього з’являється вчитель Фогельзанг.
Фогельзанг ледве дозволяє собі кинути несхвальний погляд на Вольтерів бюст, – такий він сповнений подіями. Але він бере себе в руки, старанно уникає перебільшень, подає точний звіт. Франсуа слухає його з явною досадою, нервово поглажує вуси маленькими випещеними руками.
– Неприємно, – повторив він кілька разів, коли Фогельзанг закінчив, – дуже неприємно.
– Яких заходів думаєте ви вжити проти гімназиста Оппенгейма? – стримано спитав Фогельзанг.
– Оппенгейм – це сумлінний юнак, – сказав ректор Франсуа, – до того ж він з великою цікавістю ставиться до німецьких письмових робіт і доповідей. Безперечно, в нього є дбайливо пророблений рукопис доповіді. Не зайве було б, мабуть, перш ніж остаточно судити про цю подію, глянути в його рукопис. Найпевніше, тут просто lapsus linguae, мовна помилка. І коли це так, то при всій повазі до ваших мотивів, колего, не слід занадто суворо судити його за просту ораторську помилку.
Фогельзанг здивовано підняв угору брови.
– Я гадаю, пане ректор, що в даному випадку не може бути досить суворого заходу. В той час, коли ганебний мир, продиктований Версальським договором, особливо тяжко пригнічує країну, якийсь хлопчисько насмілюється плоскою раціоналістичною критикою розвінчувати один з найбільших німецьких подвигів. У той час, як ми, добрі німці, ми, свідомі націоналісти, провадимо нелюдську боротьбу, добиваючись відродження нації, якийсь учень, хлопчисько, зневажає прагнення наших предків скинути з себе кайдани. Вашому Вольтерові, пане ректор, можливо й личила б така поведінка. Але як можна вишукувати мотиви для пробачення, коли учень все ж таки німецької гімназії дозволяє собі таку зухвалість? Пробачте за відвертість, це щось понад моє розуміння.
Ректор Франсуа неспокійно совався у кріслі. Тонка рожева шкіра його обличчя здригалась. Форма мови цієї людини катувала його чи не більше, ніж її зміст. Пишномовність, тріскучий мітинговий пафос викликали в ньому майже фізичне нездужання. Нехай би цей чоловік був кар’єристом. Найгірше, що він щирий, що він вірить цій нісенітниці, яку верзе. Відчуваючи власну незначність, він закував себе у броню копійчаного націоналізму, крізь яку не проникає жоден промінь здорового розуму. А він, Франсуа, мусить спокійно, уважно і ввічливо вислуховувати всю цю маячню. Який темний час! І на цей раз Гете мав рацію: «Людці нічого так не бояться, як розуму. Глупоти слід би їм боятися, якби вони втямили, що справді страшне». А він, Франсуа, що піднявся на високості культури, мусить сидіти тут із зв’язаними руками. Він не сміє стати на бік розумного хлопчика й захистити його від цього йолопа, його вчителя. Бо, на жаль, Грозова Хмарка має рацію. Коли піддатись своїм почуттям, коли наважитись одверто визнати розум, – то все бичаче стадо націонал-соціалістстичних газет розлютовано замукає. А республіка слаба, республіка завжди стоїть осторонь, нікого не захищає, щоб не роздражнити мукаючих биків. Втратиш роботу й хліб, діти будуть пролетаризовані, а сам не матимеш найкращого дару життя – спокійної старості.