Крім одного з них. Він усміхається широко й задоволено, коли з сусідньої квартири, заглушуючи радіо, донісся сердитий крик. Панові Вольфсону не доводиться особливо напружувати слух, щоб зрозуміти в чому річ: Царнке-син зламав якусь частину свого бомбовоза, і Царнке-батько всипає йому. Пан Царнке приказує при цьому, як дорого йому коштував бомбовоз: дві марочки вісімдесят пфенінгів готівкою виклав він за нього. Це подвоює задоволення пана Вольфсона, бо він за свій заплатив тільки дві марки п’ятдесят пфенінгів.
І загалом Святвечір Царнке, при всій зовнішній подібності до Святвечора у Вольфсонів, проходить не так мирно, як у них. Фрау Царнке тричі нагадувала чоловікові, що в Темпельгофській філії у Такка є коричневі закриті черевики, дуже міцні й недорогі. А пан Царнке замість того, щоб подарувати їй ці коричневі черевики, подарував сам собі книжку «Моя боротьба». При всій своїй повазі до політичної діяльності чоловіка фрау Царнке визнала його поведінку за егоїстичну і не могла не висловити своєї думки, хоч і натяками, але досить дошкульними. Пан Царнке і собі, як добрий німець, відповів їй без натяків. Голосна суперечка між подружжям Царнке тривала довго і сприяла тому, що самопочуття Маркуса Вольфсона ще покращало.
Усміхаючись, сидів він у своєму кріслі, розглядаючи картину «Гра хвиль» і пляму, яка тепер заходила вже за картину, слухав благочестиві співи по радіо і скандал у сусідній квартирі, відчуваючи себе членом однієї великої родини з усіма (крім найближчого сусіда) мешканцями домового комбінату на Фрідріх-Карлштрасе і святкуючи мирне веселе Різдво.
Наступного вечора Вольфсони були в гостях у Моріца Еренрайха на Ораніенштрасе в центрі Берліна. Вольфсони рідко бували у Еренрайхів, вони загалом рідко виходили з дому. Маркус Вольфсон найкраще почував себе у власній квартирі. Але була ханука, свято вогнів – цього року свято випало щось дуже пізно, звичайно ханука бувала за три-чотири тижні до Різдва, – і так уже повелося, що Вольфсони щороку у це свято бували в родичів.
Маркус Вольфсон, весь ще сповнений настроями вчорашнього гармонічно проведеного Святвечора, зручно сидів в одному з крісел, оббитих зеленим репсом, які прикрашали вітальню Моріца Еренрайха, і палив одну з двадцяти сигар, які Моріц щедро подарував йому з нагоди свята. Сигари були по п’ятнадцять пфенінгів кожна. Одне, друге – і вечер влетів Моріцеві принаймні у сім-вісім марочок. По суті, чудна людина цей Моріц. Свідомий, багато читає і все ж суворо дотримується таких дурниць, як свято ханука. Ну, хіба не дурниці справді: 1932 року в центрі Берліна запалювати свічки на ознаку перемоги, яку дві тисячі років тому якийсь там єврейський генерал одержав над якимсь там ассирійцем. Чи залишилось хоч би щось від тієї свободи, яку, мовляв, завоював цей генерал. На ходу викидають людей з вагонів підземки. І це зветься свободою?
І все ж пан Вольфсон з благодушною цікавістю розглядає чудний світильник, який запалив Моріц, щоб відсвяткувати за старовинним звичаєм свято. Це – підставка з дев’ятьма мисочками для олії і ґнотів, причому одна мисочка висунута наперед. Підставка прикріплена до стінки у формі трикутника з дуже тонкого срібла з вирізьбленими фігурами Мойсея і Арона. Мойсей зі скрижалями, а Арон – у клобуку і в одягу священнослужителя. Еренрайхи дістали в спадщину цей світильник з сім’ї дружини; він дуже старовинний. Скільки може він коштувати? Пан Вольфсон щороку ставить перед собою це запитання. Коли доводиться заганяти такі речі, за них завжди дають мізерну частину того, на що розраховував.
Заспівали гімн: «Моаус Цур Ешуосі, твердиня й скеля мого спасіння». Це старовинний гімн, щось на зразок єврейського національного гімну. Моріц завжди підкреслює, що він святкує хануку на підставі національних, а не релігійних переконань. Мелодія легко залишається в пам’яті. Моріц сильним голосом заспівує, високі голоси жінок і дітей підхоплюють, і навіть Маркус Вольфсон тихенько підтягує. Співи заглушають шум радіо, що проникає з квартир нагорі, внизу й поруч. Коли закінчили співати, фрау Міріам, вона ж Марія, зазначила, що по суті ханукальний гімн красивіший від різдвяної пісеньки «Тиха ніч, свята ніч». Моріц Еренрайх сердито заявив, що він утримується від висловлювання з цього приводу. Пан Вольфсон вирішив, що обидві пісні однаково красиві.