Бертольд нетерпляче чекав кінця вечері. У дяді Жака Лавенделя їли добре, довго й багато.
Рут Оппенгейм глузувала з дяді Жака, який, мовляв, тільки тоді відчував таємний зв’язок, що протягом сотень років зв’язує євреїв на землі, коли він виконував старі звичаї. Дядя Жак глузував з Рут, бо вона вбачала єдину можливість у зв’язку між єврейством у політиці.
Було вже пізно, а Бертольд досі не знайшов приводу заговорити про те, що лежало в нього на серці. Очевидно, вже не буде для цього нагоди, вечір був загублений. Він готувався йти.
Рут Оппенгейм тільки-но розповіла про випадок з єврейською дитиною з однієї зі східних провінцій. Маленький Яков Файбельман ходив до школи, яку відвідували майже виключно націонал-соціалістські діти. Більшість дітей з класу Якова входила в організацію фашистської молоді. Хлопчики завжди носили при собі гумові палиці. Одного разу хтось із цих хлопців заявив, що в нього в класі вкрали палицю. Вчитель, обурений, що в нього в класі є злодії, наказав зробити трус в усіх ранцях. Палиця знайшлась у ранці маленького Файбельмана, куди її очевидно підкинули. Страшенний галас: «Шмулик злодій». Хлопчикові довелось кинути школу. З цього часу він немов збожеволів, весь час плаче, казала Рут, і його нічим не можна заспокоїти.
Як тільки Рут закінчила, Бертольд чомусь раптом заговорив. Без будь-якого переходу він почав розповідати про свої справи, про нав’язану йому доповідь «Арміній Германець»; про те, як доктор Фогельзанг його перебив; про вимогу просити пробачення. Як він не намагався, він нічого не міг зробити зі своїм широким хлоп’ячим обличчям, яке мимовільно висловлювало напруження, зосереджену думку, заклопотаність, але йому вдалося вже зберегти хоч би зовнішній спокій і мужню рівність, подеколи він навіть досягав того легкого й байдужого тону, якого прагнув.
Було б тяжкою поразкою для нього, якби слухачі прийняли його історію з такою самою байдужістю, з проклятою байдужістю дорослих, досвідчених людей. Але цього не сталося. Бертольдові майже неприємна була серйозність, з якою вони сприйняли його розповідь.
Дядя Жак, схиливши голову набік, напівзаплющив голубі очі. Він обдумував.
– Коли римляни зайняли Іудею, – сказав він нарешті, – вони наклали на іудеїв великі мита. І спитали вчителів Талмуда: «Чи давати про товари правильні відомості, чи ні?» Відповіли рабини: «Горе тим, хто їх дасть, горе тим, хто їх не дасть». Як би ти не вчинив, юначе, він однаково намагатиметься закинути на тебе петлю. – Дядя помовчав трохи й провадив далі: – Я не сказав би «так», не сказав би й «ні». Я б заявив: «Те й те мав я на думці. Коли слова мої здалися кому-небудь образливими, я дуже жалкую і беру їх назад». Ректор Франсуа людина розумна.
Гейнріх сидів на високій скрині, – він взагалі любив найнепридатніші для сидіння місця, – і спритним гімнастичним рухом поперемінно викидав то одну то другу ногу.
– Ректор Франсуа, – сказав він, – is a good old fellow, путящий чоловік. Але thе boys (хлоп’ята) вважатимуть такий хід за відступ. Довгий телепень – є там у нас такий Вернер Ріттерштег, – заявив на засіданні президії футбольного клубу, що Бертольда слід виключити за те, що він до цього часу не попросив пробачення. Я йому поки що вліпив разок. Через два дні він заявив, що коли Бертольд попросить пробачення, це буде погано. Слово чоловіка є слово чоловіка, і не можна йти проти честі.
– Честь, честь, – сказав дядя Жак і похитав головою. Він нічого більш не сказав, але ніколи Бертольд не чув гострішої критики цього поняття.
– А втім я не думаю, – провадив Гейнріх, старанно розглядаючи носаки своїх черевиків, – що ця свиня Фогельзанг задовольниться половинчастою заявою. Ліквідувати справу можна, тільки ясно й повно визнавши свою провину.
Гейнріх перестав вимахувати ногами, зіскочив із скрині.
– Go ahead – сміливіше вперед! – звернувся він до Бертольда. – Покінчи з цим. Цілого шкільного апарату не подолаєш. Ти виявив досить громадянської мужності. Ти сказав про цього старого дикуна безперечно правильно. Але безглуздо перед людцями обстоювати своє твердження тільки тому, що воно правильне. Північна хитрість тут більш доречна, ніж твердість. Одно я можу сказати, – закінчив він мудро й став раптом схожий на батька, – практичних висновків зі своєї роботи над Армінієм ти зробив до чорта мало.
– Неправда, неправда, неправда, – загарячилася Рут Оппенгейм. Вона стріпувала оливково-смаглявою головою з чорним волоссям, що здавалось як завжди трохи скуйовдженим. – Такою опортуністичною поведінкою ти від цих людей не відкараскаєшся. Їм імпонує тільки одне: натиск і натиск.