Мюльгейм маленькими ковтками попивав чорну каву. Терпляче, пункт за пунктом, пояснював він другові всю складну справу. Густав слухав, нервово вистукуючи сильною волосатою рукою якусь мелодію на своєму коліні. «Око боже» перекочувалось туди й сюди. Іммануель Оппенгейм хитро, добродушно, сонно дивився на внука. Добре було дідові Іммануелю, йому ніколи не доводилося розв’язувати такі проблеми. А втім він напевне вдячно прийняв би пропозицію Мюльгейма. Але йому, Густавові, вона не до душі. Всією істотою повстає він проти цієї справи. Збентеження, внутрішня боротьба відбувалися на його обличчі, що ніколи не ховало жодного душевного хвилювання.
Мюльгейм сердився, гарячився. Кому, власне, збирається залишити Густав гроші в Німеччині? Мілітаристам, щоб вони розпорошили їх на таємне озброєння? Фашистам – на утримання їх штурмових загонів і оплату пропаганди, яку провадять вони? Тринадцяти тисячам великих аграріїв, щоб вони вгатили нові мільярди у своє безглузде господарство?
Густав підвівся і швидкими важкими кроками, ступаючи на цілу ступню, став ходити по кімнаті. Напевне, Мюльгейм має рацію. Гроші, які сплачуєш державі, йдуть зовсім не на громадські потреби. Вони йдуть не на захист його, Густава, а для нападу на нього. Але так чи так, вони служать для підтримки порядку, не того, можливо, який потрібен, але все ж таки якогось порядку. А Густав був разом з Гете тієї думки, що несправедливість краща, ніж безладдя. Густав простяг Мюльгеймові сильну волохату руку:
– Я дуже тобі вдячний, Мюльгейм, за твої піклування про мене. Але свої гроші я залишу в Німеччині.
Мюльгейм руки не взяв. Він з досадою дивився на цю вперту людину. Справа була певна, абсолютно законна. Акційне товариство, до якого він запропонував ввійти Густавові, мало серед своїх акціонерів кілька німецьких націоналістів і навіть гітлерівців. Удруге не буде нагоди таким вірним шляхом переправити капітал за кордон. Останній строк для дачі підпису закінчувався завтра з останнім днем року. Чого Густав, власне, хоче, чому він відмовляється? Які в нього заперечення? Чи не буде він ласкавий висловити свої аргументи.
Густав, загнаний у тісний кут, швидко ходив по кімнаті. Аргументи? Ніяких. Він вважає за нечесне вибирати свої капітали з Німеччини. Він любить Німеччину, і це все. Міркування сентиментального порядку, вони безсилі перед логікою Мюльгейма. Але що поробиш, такий вже він сентиментальний чоловік.
– Чому б, – Густав усміхнувся по-хлоп’ячому хитро, шельмувато, – власникові півмільйонного капіталу й принаймні вдвоє більшого нерухомого майна, не дозволити собі трішки сентиментальності.
– Для цього ти й повинен забезпечити собі кілька сот тисяч марок, ідіоте, – з серцем сміючись, сказав Мюльгейм, – щоб у майбутньому дозволити собі бути сентиментальним.
Посперечавшись ще деякий час, Густав нарешті погодився. Він підписався, щоправда не на чотириста тисяч марок, як настоював Мюльгейм, а тільки на двісті тисяч. Мюльгейм полегшено зітхнув. Нарешті він хоч частково забезпечив свого чудакуватого друга. Густав підписав довіреність, яку Мюльгейм розгорнув перед ним.
– Не забудь, між іншим, – заявив Густав гордо, – що я, крім того, одержую ще за Лессінга двісті марок щомісячного прибутку.
Покінчивши з нудними діловими питаннями, Густав швидко знов став веселим, і коли з’явився Фрідріх Вільгельм Гутветтер, він сяяв, як завжди. Але Мюльгейм не міг так легко відірватися від політичних тем.
– Ми бачили розперезаного пролетаря, – сказав він, – це було не дуже гарне видовище. Ми бачили розперезаного великого буржуа, великого аграрія, мілітариста, це було видовище огидне. Але все це нам буде здаватися раєм, коли ми побачимо розперезаного дрібного буржуа – фашистів та їхніх керівників…
– Невже ви серйозно так думаєте, високоповажний професоре? – здивувався Гутветтер, приязно дивлячись на Мюльгейма великими дитячими очима. – Я собі це інакше уявляю, – лагідно сказав він. – Мені здається, що війна була лише прологом. Вік великих боїв тільки почався. Це буде вік руйнації. Останні покоління білої раси нещадно знищуватимуть одне одного. Грім з’єднається з морем, вогонь із землею. Для такого бою потрібний рогатий мозок. У цьому бачу я суть майбутньої національної імперії. Войовнича трансцендентність, правосуддя, побудоване на вищих законах заборони, культивування сп’яніння й жертви в ім’я буття незмінного звіра – така перспектива.