Він говорив лагідно, якимсь споглядальним голосом, випещена голова його лагідно здіймалась над сюртуком, схожим на попівський одяг, дитячі очі дивились мрійливо. Коли він закінчив, Густав і Мюльгейм деякий час мовчали. Потім Мюльгейм сказав:
– Добре. Раз ви так гадаєте. А поки що ви, може, не відмовитесь ще від одної чарки кон’яку й від сигари.
1905 року в Москві вийшла книжка під назвою: «Велике в малому. Антихрист як близька політична можливість». Автором був якийсь Сергій Нілус, чиновник синодальної канцелярії. До дванадцятого розділу був додаток, під назвою: «Протоколи сіонських мудреців». «Протоколи» містили звіти про таємні зібрання ватажків цілого єврейського світу, які мовляв з’їхались у Базелі восени 1897 року в зв’язку з першим сіоністським конгресом. На цих зборах начебто вироблялися директиви для здобування світової влади євреїв.
Книжка була перекладена на ряд іноземних мов і справила сильне враження, передусім в академічних колах Німеччини. 1921 року один із співробітників лондонського «Таймсу» довів, що більшість цих протоколів дослівно списана з брошури якогось Моріса Жолі 1868 року. У цій брошурі прибічники Наполеона III, масони й бонапартисти, обвинувачувались у грандіозній змові для захоплення світової влади. Автор «Протоколів» просто замінив слова «масони й бонапартисти» словом «євреї».
А ті «протоколи», що не були списані з брошури, були запозичені з роману «Біарріц», виданого того ж 1868 року якимсь Гедше під псевдонімом Джона Редкліфа. У цьому романі описувалося, як кожні сто років князі розсіяних по всьому світу дванадцяти колін Ізраїлевих збираються на єврейському кладовищі у Празі й радяться про те, що робити далі для зміцнення влади євреїв над світом.
Викриття грубої фальсифікації викликало в цілому цивілізованому світі шалений регіт. Тільки в Німеччині й особливо в університетських колах і далі вірили в «протоколи».
Густава Оппенгейма дуже потішали «протоколи» і все, що було з ними зв’язано. Його цікавили документи людської глупоти, і він зібрав невелику колекцію різних видань протоколів і літератури про них.
Напередодні Нового року ректор Франсуа звичайно обідав у Густава. Франсуа розшукав особливо потішне видання «протоколів», – видав їх якийсь Альфред Розенберг, – і приніс Густаву цей скромний подарунок.
Обід пройшов весело, в цікавій розмові. Ректор Франсуа походив з емігрантської французької родини. Здоровий розум, гуманність з давніх-давен належали до традицій цієї родини, що гордо зберігала найкращі заповіти XVIII і XIX століть. Тепер, зрозуміла річ, під впливом фрау Емілії-Грозової Хмарки, ректор Франсуа став обережним і тільки серед близьких друзів наважувався згадувати про своє походження. Тут, у розмові з Густавом, Альфред Франсуа міг дати собі волю. У них були однакові літературні смаки, обидва ненавиділи політику, обидва були фанатичними борцями за чистоту слова. Тут Франсуа міг спочити душею. Обидва вони знали людську глупоту, бездонну, мов океан. Але вони знали, що нарешті розум так само невпинно перемагав глупоту, як Одіссей переміг циклопа Поліфема, як люди бронзового віку подолали людей кам’яного віку.
Густав Оппенгейм і ректор Франсуа провадили застольну бесіду в дусі тих бесід, що не раз напевне їх провадили предки Франсуа.
Але ще до того, як обід закінчився, Франсуа раптом пригадав, що він не виконав обіцянки, яку дав Грозовій Хмарці. Коли він розповів їй, яку цікаву книжечку подарує завтра Густавові, фрау Франсуа заявила йому:
– Коли ти завтра будеш у свого друга, ти принагідно можеш поговорити з ним про твого Оппенгейма. Нехай умовить цього шмаркача якнайскоріше залагодити конфлікт з Фогельзангом. У наші часи такими речами не можна нехтувати.
Вона так довго чіплялась до Франсуа, що він обіцяв їй поговорити про це з Густавом.
І ось він починає обережно з зауважень загального характеру. Війна змінила німецьку мову, внесла в неї нові поняття, нові слова, загострила лексику й синтаксис. Коли вживати виключно нові звороти, то буде щось огидне. Коли ж добре старе органічно переплітається з добрим новим, то в результаті утворюється новий стиль – не такий лагідний, як стара німецька мова, твердіший, холодніший, розсудливійший, мужніший. Деякі з його учнів прекрасно сприймають цю нову німецьку мову. До найсприйнятливіших належить і Бертольд Оппенгейм. У цьому юнакові поєднується розуміння сучасної техніки з живим інтересом до гуманістичних проблем, до духовного. Треба сподіватися, що цей нестерпний новий вчитель, якого посадили до них у школу, як картоплину в грядку тюльпанів, не дуже багато напсує. І тут він розповідає про випадок з Фогельзангом.