Густав слухає досить байдуже. Невже Франсуа гадає, що він поставиться до цього епізоду як до проблеми? До чого все-таки люди, замкнені у своїй професії, схильні переоцінювати всяку дурницю, що пов’язана з нею. У чому справа? Дуже просто. Бертольд висловив розумну думку. Вчитель через якісь низькі міркування не бажає з нею погодитись. Невже Франсуа серйозно думає, що в XX столітті потягнуть до відповідальності юнака за те, що він висловив у школі розумну думку?
До цього ще не дійшло, – відповідає ректор Франсуа і погладжує невеликими випещеними руками вуса. Але Густав, очевидно, недооцінює впливу, який має націонал-соціалістський рух, на жаль, і на школу. Франсуа розмовляв з одним із референтів міністерства, – до речі, цілком порядною людиною, з якою у нього прекрасні відносини. Референт обіцяв йому – при першій можливості – забрати з його школи цього неспокійного нового вчителя. Але й сам референт залежить від зовнішніх обставин і вимушений завжди йти на всякі компроміси. Єдина тактика у справі Фогельзанг-Оппенгейм, яка здається йому, Франсуа, правильною, – це тактика відтягання. Коли Фогельзанга переведуть з його школи, справа автоматично припиниться. Але це, як сказано, тільки гадана можливість. Правильніше було б на це не розраховувати. Чи не умовить все-таки Густав свого племінника вибачитись?
Густав здивовано глянув. Після передмови Франсуа він чекав іншого закінчення. Він зсунув густі брови, над великим носом прорізались глибокі зморшки, все його мінливе обличчя виявляло здивування. Віддаючи через Мюльгейма розпорядження перевести частину свого капіталу за кордон, він виходив з того самого почуття обережності, яке зараз виявляє Франсуа. Але навряд чи така обережність властива й Бертольдові. Після короткого мовчання Густав сказав:
– Ні, любий Франсуа. У цій справі я не можу вам допомогти. Я розумію, що можна приховати правду, яку знаєш. Але мій племінник висловив свою правду, і я не буду йому радити зрікатись її заднім числом, та ще й просити пробачення.
На обличчі його відбилося відчуження, гордовитість, він сидів дуже прямо. «У цьому він схожий на Гете, – подумав Франсуа. – Сидячи, він здається дуже високим. А Грозова Хмарка буде незадоволена», – думав він і все-таки з чистим сумлінням міг сказати, що зробив усе, що від нього залежить. А взагалі, він був задоволений з поведінки Густава.
Обоє полегшено зітхнули, коли обід закінчився й можна було перейти до бібліотеки пити каву.
У цій красиво обставленій кімнаті приємно було розмовляти про вічну бездонну, як океан, людську глупоту й про таку ж вічну перемогу духу над нею. Густав приєднав одержані тільки що «протоколи» до своєї колекції памфлетів. Усміхаючись, витяг він книжку фюрера «Моя боротьба», що стояла поруч з «протоколами», прочитав своєму другові «найсоковитіші» місця. Франсуа затикав вуха; він не хотів слухати спотворену німецьку мову цієї книжки. Густав умовляв його потерпіти. Безперечно, обурення проти форми перешкоджало йому оцінити комізм змісту. Незважаючи на протести Франсуа, він прочитав йому кілька уривків. «Підлота єврея безмежна, – читав Густав, – і не доводиться дивуватися, що німецький народ уявляє собі диявола як втілення зла, у фізичній подобі єврея…»
«Це євреї і тільки євреї, – читав далі Густав, – приводили й приводять негрів на береги Рейну, щоб шляхом схрещування згубити ненависну їм білу расу, звести її з політичних і культурних висот і самим піднестись до панування над нею… Євреї, – читав він, – хочуть створити в Палестині єврейську державу зовсім не для того, щоб оселитись там, а для того, щоб мати організаційний центр світового шахрайства з суверенними правами, – притулок для викритих негідників і вищу школу для майбутніх пройдисвітів».
Ректор Франсуа, хоч і почував велику огиду, не міг не сміятися з цього нагромадження нісенітниць. Сміявся й Густав. Він читав далі. Обоє голосно реготали. Але Франсуа не міг довго витримати читання цієї неапетитної книжки.
– Не можу вам сказати, любий друже, – сказав він, – як мені стає погано, коли я мушу слухати цитату з цієї неохайної книжки. Скажу не перебільшуючи: мені буквально з душі вивертає.
Густав усміхнувся, розпорядився внутрішнім телефоном, щоб Шлютер приніс коньяку, потім поставив книжку фюрера на місце рядом з «протоколами».
– Хіба не дивно, – сказав він, – що одна й та сама епоха породжує людей таких різних ступенів розвитку, як автор книжки «Моя боротьба» й автор книжки «Неприязнь до культури»? Анатом майбутнього століття, порівнюючи мозок того і іншого, напевне запевнятиме, що їх розділяє щонайменш три тисячі років.