Минуло всього кілька днів після призначення нового рейхсканцлера. Вулиці кишіли народом. Всюди видно було коричневі сорочки, фашистський гакуватий хрест. Машина Густава, якою вміло й спритно керував Шлютер, просувалась досить повільно.
Ось знов червоний вогник світлофора.
«У американців, – подумав Густав, – є добра приказка: «The lights are against me» (вогні йдуть проти мене)». Але йому не було часу додумати думку до кінця. Його увагу відвернув пронизливий голос якоїсь старої, що наполегливо пропонувала ляльки. Ляльки зображували «вождя». Стара піднесла одну з них до скла автомобіля. Коли притиснути ляльці живіт, вона викидає вгору руку з розкритою долонею – жест, що запозичений італійським фашизмом у Стародавнього Риму, а німецьким фашизмом – в італійського. Стара, пестячи ляльку, кричала:
– О бідний, о великий, ти боровся, ти страждав, ти переміг!
Густав не став дивитись на потворне смішне видовище. Він, як і вся Німеччина, був вражений несподіваним призначенням «вождя» на пост канцлера. Щоправда, це вразило його менш, ніж самого фюрера. Але все ж і він не розумів подій. Чому саме тепер, коли фашистський рух вже йде на зменшення, найвищий пост країни довіряється такій людині, як автор книжки «Моя боротьба»? У тенісному та у театральному клубі Густавові пояснювали, що великої небезпеки в цьому нема, що вплив поміркованих, розсудливих членів кабінету паралізує вплив фюрера. Все це тільки навмисний маневр, розрахований на те, щоб утримати розхвильовані маси. Густав слухав і радо погоджувався.
Мюльгейм, звичайно, розцінював події серйозніше. На його думку, пануючі угруповання, з великими аграріями на чолі, налякані можливістю розкриття величезної панами з субсидіями, закликали варварів на допомогу. Мюльгейм не вірив у те, що, допустивши варварів до корита, їх легко буде позбутися. У цього сангвініка склалося враження, що цивілізація центральної Європи перебуває під загрозою такої навали варварів, якої світ не знав з часу переселення народів.
Песимізм друга викликав у Густава тільки усмішку. Народ, що створив таку техніку, таку промисловість, не впаде раптом у стан варварства. Адже тільки недавно хтось вирахував, що в країнах з пануючою німецькою мовою сам тільки Гете розійшовся більш ніж у ста мільйонах примірників. Ні, такий народ недовго буде прислухатись до галасу варварів.
На тихих вулицях району вілл, у якому жив Густав, останні події майже нічого не змінили. Лише потрапивши вперше в місто, він побачив, якими нахабами поставали варвари. Їхні загони заповнювали вулиці. Їхня новенька коричнева форма, здавалось, відгонила кравецькою майстернею, їхній античний жест привітання – ну просто статисти на якійсь провінціальній сцені. На розі вулиць вони спиняли прохожих з карнавками і пропонували робити пожертви на виборчу кампанію. Густавові схотілося послухати, що вони кричать. Він опустив скло.
– Жертвуйте на Німеччину, яка прокидається! Вона вижене євреїв до Єрусалима!
Густав служив колись в армії, кілька місяців був на фронті. Енергійні клопотання Анни оберегли його в свій час від дальших фронтових переживань. Службу в армії, це безглузде підкорення чужій волі, Густав вважав за найогиднійший період свого життя. Він намагався викреслити його з пам’яті; він просто ставав хворий, коли думав про нього. Побачивши коричневі сорочки, він відразу пригадав усі тяжкі часи.
Виїхали на Гертраудтенштрасе. Ось і дім фірми Оппенгеймів, затиснутий іншими домами, старомодний, солідний. І тут перед під’їздом зодягнені у форму фашисти жебрали в прохожих на свою виборчу кампанію.
– Жертвуйте на Німеччину, яка прокидається! Вона вижене євреїв до Єрусалима! Підтримайте вождя! – вигукували вони дзвінкими хлоп’ячими голосами.
Старий швейцар Лещинський нерухомо стояв у дверях. Його обличчя, з важким квадратним підборіддям, з цупкими сідими вусами, закам’яніло. Він особливо похмуро вклонився Густавові, штовхнув обертаючі двері особливо чітким рухом: він підкреслив перед цими шмаркачами в коричневих сорочках свою пошану до патрона.
У директорському кабінеті всі вже чекали на Густава. Там уже були Жак Лавендель і Клара Лавендель, довірені Гінце й Брігер, не було тільки Едгара. Густав увійшов швидкою, твердою ходою, ступаючи на всю ногу. Він намагався мати безтурботний сяючий вигляд, як завжди. Глянувши на копію портрета Іммануеля Оппенгейма, сказав:
– Прекрасна копія. Я підозрюю, Мартіне, що ти залишив собі оригінал, а мені повісив копію.
Але на гучну веселість Густава відгукнувся тільки меткий пан Брігер.