– Справи йдуть прекрасно, пане Оппенгейм. Наці влаштовуються на широку ногу, а коли люди влаштовуються, їм потрібні меблі. А хто буде постачальником меблів для коричневих установ? Ми!
Перейшли до справи. Мартін почав із кількох зауважень загального характеру. Фашисти використовують антисемітизм як засіб пропаганди. Можливо, навіть дуже ймовірно, що тепер, прийшовши до влади, вони відмовляться від цього засобу як від непотрібного й економічно шкідливого. Але вжити заходи безпеки все ж не зайве. Він просить висловитись з цього приводу пана Брігера.
Маленький, довгоносий пан Брігер, що мав типову єврейську зовнішність, заговорив, як звичайно, розв’язно. Нічого іншого майже не залишається, як злити всі оппенгеймівські магазини в одне акціонерне товариство «Німецькі меблі». Добре було б також нарешті прийти до якоїсь згоди з паном Вельсом. Пан Брігер вже зондував, які там наміри. Як це не дивно, але саме він найкраще вміє домовитись з цим лютим гоєм. Коли чутки справедливі і гроза ще має тривати – а це, на його думку, дуже ймовірно, – він дивиться на перспективи дещо песимістичніше, ніж Мартін Оппенгейм. Необхідно до виборів перевести оппенгеймівські підприємства у неєврейські руки – принаймні на 51 відсоток. Треба, щоб це мало цілком очевидний і безперечний вигляд, хоч насправді, звичайно, цього й не буде. Технічно це можна зробити, але операції, пов’язані з цією справою, надзвичайно делікатні, клопітні і для них потрібні від обох партнерів взаємне розуміння, рішучість, добра воля. В усіх трьох прикметах ми сильні; але цього не можна сказати про пана Вельса.
Така була думка пана Брігера, він виклав її, пересипаючи промову гострими дотепами, з підкресленою легкістю, хоч це й не завжди йому вдавалося.
Коли він закінчив, Мартін висловив свою думку.
– Треба зробити і те й друге: і злитись в акціонерне товариство «Німецькі меблі», і розпочати переговори з Вельсом. Гадаю, що з ним найкраще полагодить справу пан Брігер.
Це непряме визнання, що він, Мартін, дещо попсував при своєму побаченні з Вельсом, далося йому нелегко, але мовчати про це він вважав за некоректне.
Показний пан Гінце сидів нерухомо й був очевидно не згодний з тим, що говорилося.
– Я гадаю, – сказав він, – що коли професор Мюльгейм візьметься до справ, то протягом тижня з «Німецькими меблями» все буде оформлено. Ми ще не дожили, дякувати богові, до того, щоб Оппенгеймам бігати за якимсь там паном Вельсом. Нехай тільки акціонерне товариство «Німецькі меблі» стане фактом, і ми спокійно можемо чекати, поки наш приятель не заявиться сам.
– Прекрасно, – сказав Жак Лавендель, привітно глянувши на пана Гінце. – Ну, а що, коли приятель не заявиться? Що, коли він щоденно слухає по радіо базікання фюрера і вірить йому? Голова в нього, бідолахи, не дуже міцна! Не будемо, панове, наперед покладатися на розсудливість інших. Ви бачите – поки що цей розрахунок ніколи ще не виправдував себе. Розпочніть переговори з цим гоєм. Сьогодні ж таки. Не будьте дріб’язковими. «Не зав’язуй морду битливому бикові». Киньте йому в зуби більший шматок. Це все ж краще, ніж віддати все.
Густав сидів з міною людини, яка слухає із увічливості, але яку, по суті, розмова стомлює. Він втопив очі в грамоту, що висіла в рамці на стіні. Текст він знав напам’ять:
«Купець Іммануель Оппенгейм з Берліна зробив німецькій армії добрі послуги своїм постачанням. Генерал-фельдмаршал фон Мольтке».
Густав опустив плечі, напівзаплющив свої тьмяні карі очі. Зміна була ледве помітна, і все ж він відразу втратив усю свою моложавість і став раптом схожий на Мартіна.
Коли Брігер закінчив, всі чекали, що Густав стане говорити перший. Лише коли він не висловив бажання говорити, тоді довелось виступити Мартінові. Тепер, оскільки Густав і далі вперто мовчав, Мартін звернувся до нього з запитанням:
– А твоя думка, Густаве?
– Я не згоден з тобою, Мартіне, – відповів він, і голос його, звичайно дружньо-буркотливий, прозвучав роздратовано й рішуче. – І з вами не згоден, пане Брігер, і навіть з вами, пане Гінце. А вже найменш я згоден з вами, Жак. Не розумію, чому ви всі раптом перелякались. Що сталося? Популярному дурневі надали високе звання й паралізували його вплив, оточивши його солідними людьми. Невже ви справді думаєте, що Німеччині прийшов кінець лише тому, що на вулицях бешкетують кілька тисяч озброєних шмаркачів?
Він випрямився; сидячи, він здавався дуже високим. Його привітне обличчя було роздратоване і збуджене.
– Що ви собі уявляєте? Чого ви перелякались? Боїтеся, що нашим покупцям заборонять купувати у нас, чи що? Закриють наші крамниці, або, може статись, конфіскують наш капітал, вкладений у підприємство? Тому тільки, що ми євреї?