Залишившись на самоті, Мартін важко сперся руками на крісло. Незбагненна поведінка брата пригнічувала його. «Йому доведеться багато в чому перевчитись, – подумав він. – Чому Густав не хоче визнати того, що всі бачать? Ця Німеччина 1933 року не має нічого спільного з Німеччиною нашої юності. В ній нічого не залишилося від Німеччини Гете й Канта, до цієї думки треба звикнути. З «Фауста» він не зрозуміє Німеччини наших днів. Тут уже доведеться йому звернутися до книжки «Моя боротьба».
На Корнеліусштрасе за вечерею Мартін намагався зав’язати безжурну розмову. Звичайно, він не має наміру ховати від Лізелотти, що сьогодні вирішили. Але буде дуже важко, якщо Лізелотта легко це сприйме. І все ж він хоче, щоб вона це сприйняла легко. Лізелотта сидить між балакливим чоловіком і мовчазним сином. Вона починає відчувати неспокій Мартіна і примічає із зростаючою тривогою, що Бертольда мучить якесь переживання, що ним він не хоче поділитись.
Після вечері Мартін без будь-якої передмови розповідає коротко, що тепер, за винятком основної фірми, всі оппенгеймівські філії мають перейти в товариство «Німецькі меблі». Лізелотта сидить перед ним, гарна й струнка. Вона трохи схиляється наперед, коли Мартін розповідає, її мигдалеподібні сірі очі шукають його тьмяних карих очей, її ясне обличчя стає серйозним.
– Всі? – питає вона. – Всі філії?
Її глухий голос звучить напрочуд тихо.
– Це нелегко, Лізелотта, – каже Мартін.
Лізелотта нічого не відповідає. Вона лише трохи ближче до нього посуває свій стілець. Мартін сподівався, що вона легко поставиться до цього. Тепер він глибоко втішений з того, що помилився.
Густав Оппенгейм попросив Еллен Розендорф пройти з ним у його кабінет. Вони пили чай, розмовляли, пообідний час пройшов приємно. У кабінеті Еллен лягла на широку кушетку, Густав увімкнув світло, не дуже яскраве, сів проти неї в крісло.
– Ну, Еллен, – сказав він, пропонуючи їй папіросу, – що ви хочете мені розказати? Що трапилося?
– Нічого й усе, – відповіла Еллен. Вона лежала, і її гарне смагляве обличчя було в півтіні. Вона двічі затяглась папіросою. Потім недбало сказала: – Я порвала.
– З ким? – спитав Густав трохи боязко. – З monsieur?
– А з ким же іще, любенький шефе? – відповіла Еллен. – Він мені подобався. Я часто ставила перед собою питання, чи це було б так само, якби він не був кронпринцем. Думаю, що так. Врешті все в ньому прекрасно пасувало одне до одного. Саме таким повинен бути кронпринц, цей кронпринц.
– А тепер щось раптом перестало пасувати?
– Природно, – сказала Еллен, – що для нього сучасне становище слушне. Він був би дурнем, якби не сприяв фашистам. Хоч по суті йому ніщо так не пасує, як доля кронпринца без посади. Я звичайно йому не закидатиму, що він тішить себе думкою принагідно знов посісти свою посаду. Чому не використати фашистів, якщо вони можуть стати в пригоді? Є ж сила єврейських фірм, що постачають їм обмундирування, меблі, тканини для прапорів. Не треба тільки забувати при цьому, з якого тіста зроблені ці наші сучасники. Використавши їх, треба руки вимити. Він це знає так само, як і ми. Він глузував з фюрера, реготався на все горло, коли хтось читав його книжку. Він уміє добре сміятись. А тепер, уявіть собі, Густаве, з того часу, як той став канцлером, він ставиться до нього цілком серйозно. Він насмілюється навіть твердити, що цей фюрер щось являє собою. Спочатку я думала, що це просто дотеп. Але він наполягає. Він так довго сам собі брехав, що тепер нічого не можна вдіяти. Світ став бридкий, Густаве.
Густав слухав серйозно й ніжно. Жінки саме тому так цінили його, що він умів слухати, всіма своїми почуттями входячи в їх справи. Крізь її легковажний, недбалий тон він відчував, як глибоко зачепив її розрив з принцем. Він міг собі уявити, як саме це сталося. Вона, певно, мала з принцем якусь політичну розмову, і він, з властивою йому необережністю, очевидно не втримався від якоїсь антисемітської вихватки. Густав нічого не сказав, сів біля неї на кушетку, взяв її за руку, гладячи її ніжну смагляву шкіру.
– Чи не дивно, Густаве, – сказала вона через хвилинку. – Людина розуміє становище так само, як ви й я. Націонал-соціалістський рух зайшов у глухий кут, велика промисловість не давала грошей. З фюрером покінчили. «He was over». Я сама чула, як monsieur казав це одному англійцеві. Невелика купка безвідповідальних аграріїв, не знаючи, що робити далі, відкрила шлюзи варварству. Фюрер зробив для цього свого «успіху» не більше, ніж ми з вами. Навіть папаша Гінденбург, у якого силоміць вирвали згоду, більше зробив. І тепер мені наважуються казати, нібито успіх доводить, що у фюрері все ж щось є.