– Знаєте, – скаржилась вона далі, – все це перемішало всі мої погляди на людську велич. Мене вже лякає питання, а що, як і велич інших людей отак само сфабрикували заднім числом з їх успіху? Жахливо думати: що, коли й за Цезарем не більше було, ніж за цим фюрером?
Густав усміхнувся.
– Щодо цього я вас можу заспокоїти, Еллен. Більшість великих людей залишили нам конкретні докази того, що вони фактично діяли й думали. Цезар, наприклад, залишив дві книжки. Коли хочете, Еллен, я прочитаю вам сторінку з Цезаревої «Галльської війни» і для порівняння сторінку з книжки «Моя боротьба».
Еллен усміхнулася.
– Втішайте мене, Густаве, – попросила вона, – це мені дуже потрібно.
Але раптом вона знов стала серйозною.
– Якби хоч знати, чи довго це триватиме? – задумливо проказала вона.
– Це просто паніка, – палко заявив Густав, – більше нічого.
Проте Еллен глянула на нього серйозно й похмуро, похитала повільно своєю гарною біблейською головою.
– Такими дешевими аргументами, – сказала вона, – ви все ж мене не втішите.
– Хіба ви не вірите? – спитав болісно вражений Густав. – А що ж, ви гадаєте, що це триватиме й далі? – Він запитував настійливо. Думка дівчини здалась йому раптом значнішою, ніж думка його мудрого друга Мюльгейма; він чекав напружено її відповіді.
– Ви що, вважаєте мене за ясновидця, Гануссена? – всміхнулася Еллен. – Одне для мене ясно. З тією самою певністю, з якою після вступу Америки у війну можна було сказати, що війну програно, з такою ж певністю я знаю, що справа фашистів кінчиться погано, але коли й як надійде цей кінець, і чи не буде при цьому капут і всій країні… – вона знизала плечима.
– Що ви кажете, Еллен? – спитав Густав; брови його піднялись, але він не випустив її руки. – Через те, що якийсь дурний принц не встояв перед варварством, ви думаєте, що й ціла Німеччина потоне у варварстві.
– Я нічого не думаю, – спокійно зауважила Еллен. – Я лише кажу, що варварів легко розгнуздати, але трудно їх приборкати. Варварство має свої принади. Я сама часто дуже схильна до варварства; я збрехала б, коли б не визнала цього. Більшість людей напевне ще дужче на це реагує.
Вона лежала перед ним, гарна, засмучена, глузлива, розумна. Вона без каяття, проте, глузуючи з себе, вийшла з цієї дурної пригоди з принцем, крізь яку їй ганебно й цинічно довелося пройти. Густав раптом відчув жагуче бажання. Своїми сильними волохатими руками він схопив її. Наблизивши голову щільно до неї, він настійливо казав:
– Еллен, поїдьмо геть з цього дурного Берліна, їдьмо на Канарські острови. Я кину свого Лессінга. Їдьмо зі мною, Еллен! Зроби це, Еллен.
Вона погладила його велику, палку голову.
– Ви дитина, Густав. Такий ви є. Не треба вам їхати на Канарські острови, щоб це мені довести.
Густав збирався провести вечір на самоті, працюючи над Лессінгом. Але раптом його потягло до людей, до розмов. Він поїхав у театральний клуб. У клубі панував непоганий настрій. Господарські кола поставилися до зміни поки що оптимістично. Фюрер, який не розмірковуючи повторює все, що йому навіюють, цілком у руках великого капіталу. Всі були переконані, що він не наважиться на будь-які експерименти. Великі аграрії і магнати важкої індустрії, що вміли обводити навколо пальця далеко розумніших соціал-демократів, легко впораються з недотепами-фашистами. Вони знають, для чого допустили фашистів до влади. На сцені розігрується вистава, а за кулісами підписуються торговельні угоди. Стара історія.
Густав говорив мало, слухав багато. Політичні й господарські питання його не дуже цікавили. В його життя, у його духовний світ цей переворот не може вдертись. Ця впевненість щодалі більше зміцнювалася у ньому. Він уже не розуміє, як міг піддатись загальній паніці, яку бридку сцену влаштував він у кабінеті Мартіна. Жахливо! У п’ятдесят років він все ще, як дитина, не вміє опановувати себе. Але надалі він буде міцно тримати себе в руках. Ані слова більше про політику. Треба покласти край всій цій дурній зайвій балаканині.
Він випив. Зіграв партію в екарте. Грав досить необережно. Але все ж вигравав, і йому здалося це доброю ознакою. Коли він ішов, біля входу до грального залу стояв старий служник Жан. У Густава була звичка давати старому, коли вигравав, п’ять марок. Сьогодні він як завжди приготував кредитку і, виходячи, сунув її в руку старому. Йому подобалася гідність, з якою старий дякував, непомітно й все ж підкреслено. Частину дороги додому Густав пройшов пішки. Була свіжа зимова ніч. Життя було легке й приємне, як і раніше.