Бертольдові вистачило почуття справедливості, щоб сприйняти цю думку як обґрунтовану.
Гейнріха Лавенделя турбувала спокійна витриманість Фогельзанга. Фогельзанг не з тих, хто схоче поховати історію з Армінієм Германцем. Чим більше він відтягує, тим небезпечніше.
– Він тільки чекає, щоб біфштекс просмажився, – говорив Гейнріх Бертольдові. – Я наскрізь бачу цю свиню. На твоєму місці я не став би чекати, поки він вирушить у наступ. Go ahead, Бертольд. Вперед! Виклич його. Сміливіше.
Бертольд лише знизував плечима, відмахуючись.
Бертольд тепер мав значно мужніший вигляд, ніж Гейнріх. Прекрасний він мав вигляд. Взагалі, це був прекрасний хлопець. Він міг усе що завгодно довести або спростувати. Проте, по суті, з них двох Гейнріх був доросліший, Бертольд усе ще дитина. Гейнріхові страшенно хотілося йому допомогти. Але доводилося стояти осторонь і дивитись, як той вибереться. Чорт забирай! Він не наважується вдруге розпочинати розмову з Бертольдом. Повертаючись додому, вони майже не розмовляли. Але тепер Гейнріх часто проводив Бертольда ще один квартал, хоч це й було йому не по дорозі, і Бертольд це помічав.
Діставши від Гейнріха ляпаса, Вернер Ріттерштег, на прозвище Довгий Телепень, спочатку перестав домагатися його дружби. Він навіть іноді пискливо, істерично знущався з товариша, який раніше викликав його захоплення, проте його серце не витримало, коли одного разу він попросив олівця, і Гейнріх люб’язно, як завжди, простяг йому свій, немов нічого не трапилося. Другого дня він привітався з Гейнріхом знов: «How are you, old fellow?» і знов почав висловлювати йому дружні почуття. Гейнріх залишався холодним. Він лише терпляче зносив підлещування Довгого Телепня. Коли ж Ріттерштег побачив, що Гейнріх тісніше здружився з Бертольдом, у ньому знов піднявся гнів. Як це так? Він, чистокровний арієць, тобто самою природою поставлений вище за першого-ліпшого єврея, він, прийнятий у лави «Молодих орлів» самим Берндом Фогельзангом, – він знизився до дружби з Гейнріхом, а цей невдячний нехтував ним для цього зухвалого Оппенгейма. Яка нечувана ганьба!
По суті, йому було начхати на те, що думав про нього єврейський хлопець. Але справді було не начхати. Його гризло й пекло, що Гейнріх на нього не дивиться. Він мусив йому довести, що він більшого калібра, ніж цей франтик Оппенгейм. Треба було вигадати якусь штуку, аби тільки відкрити Гейнріхові очі.
У той час почалася виборча кампанія. У демократичній газеті «Тагесанцейгер» з’явилась стаття дуже відомого журналіста Ріхарда Карпера, якого націонал-соціалісти вперто називали, знущаючись, Ісідором Карпелесом. У цій статті Карпер висміював численні стилістичні огріхи у книжці фюрера. Газету, звичайно, негайно заборонили, але стаття мала свій вплив, зокрема, справила сильне враження на Бернда Фогельзанга. Йому кортіло хоч у своїй вузькій сфері розправитись з коварним ворогом. Він показав учням свого класу, які дріб’язкові витівки цього Ісідора Карпелеса, на прізвище Карпера. Він пояснив своїм вихованцям, що в діяльності державного діяча етичний бік важливіший від зовнішніх форм. Він виклав їм свою улюблену теорію про перевагу усного слова над друкованим. Процитував їм, усунувши перед тим найтяжчі огріхи проти духу німецької мови, кілька фраз фюрера з цього приводу. Він заплямував Карпера-Карпелеса, що зменшував, мовляв, велич фюрера, і відніс його до тих елементів, на які падає основна провина у руйнації, у політичному й моральному занепаді німецького народу.
Вернер Ріттерштег боязко вилуплював свої баранячі очі на обожуваного вчителя, що велично кидав з-під білявих вусиків гнівні слова. Але він не міг спіймати погляду вчителя, бо погляд його, – Вернер це прекрасно бачив, – був невідривно втоплений у Бертольда Оппенгейма. Сумніву не було, весь цей різкий випад Фогельзанга спрямований по суті проти Бертольда Оппенгейма.
Довгий Телепень глянув на Гейнріха. Він схрестив руки на парті, схиливши свою широку біляву голову, немов готовий до удару. Вернер Ріттерштег все це помітив, хоч і прислухався весь час уважно до Фогельзангових слів, не пропустивши жодного.
Під час перерви на обід у дворі Довгий Телепень підійшов до Гейнріха Лавенделя. День був ясний, теплий. У цей лютневий день у повітрі повіяло весною.
– Look here, Harry – поглянь сюди, Гаррі, – сказав він, показуючи замість позиченого олівця великий жовтий «Кохінор». Він сам його дуже дбайливо загострив.
– У мене є тепер машинка гострити олівці, американська, патентована, перший сорт! – заявив він Гейнріхові. Він розглядав своїми водяними очима вістря олівця, довге й тонке.