– Про це не доводиться й говорити, – вирішив президіум і відклав обговорення листа Ріттерштега.
Фріц Ладевіг доповів про це Ріттерштегові і запитав його, чи наполягає він на своїй вимозі, незважаючи на загрозу Гейнріха. Вернер Ріттерштег звик, як і всі члени товариства «Молодих орлів», давати на незручні запитання таємничі двозначні відповіді.
– Про це я мушу порадитись із самим собою! – сказав він.
Ще раз він причепився до Гейнріха.
– Я до тебе з пропозицією: я визнаю прилюдно, що я твій друг. Заявлю, що я солідарний з тобою. Це щось важить, чоловіче, за теперішніх умов. Але я можу це собі дозволити. Ти мені тільки одне обіцяй, що ти залишишся у клубі й утримаєшся від голосування. Коли хочеш, можеш повернути мені п’ятнадцять пфенінгів. Скажи: «Домовились». Така нагода не повториться, – спробував він пожартувати. – Або скажи: «О’кей», – всміхнувся він, немов жебрак.
Гейнріх оглянув його з голови до ніг з тією цікавістю, з якою у зоологічному саду розглядають звірів. І відвернувся.
– Зрозумій же, чоловіче, – поквапно, зблідлими губами сказав Вернер Ріттерштег. – Звичайно, ти можеш мені не повертати п’ятнадцять пфенінгів. Це я пожартував. І в клубі можеш голосувати проти. Але ти не підеш з клубу. Хоч це обіцяй мені.
Гейнріх одвернувся, нічого не кажучи. Високий Ріттерштег поклав руки на плечі меншого, кремезного хлопця і канючив далі:
– Будь розумним, не йди з клубу, залишся.
Гейнріх струсив геть довгі бліді руки зі своїх плечей.
Ректор Франсуа чимраз довше й довше залишався в своєму службовому кабінеті, бо дома в нього стогін стояв від скарг і заклинань Грозової Хмарки. Але й самотність у його великому ректорському кабінеті дедалі більше затьмарювалась. Яка користь з того, що його книжка «Вплив античного гекзаметра на стиль Клопштока» прекрасно посувалася вперед, коли гинула справа його життя? З гіркою безпорадністю спостерігав він, як націоналізм, що наступає по всьому фронту, затьмарює голови його учнів. Він віддано намагався підтримувати світло в світильнику, але ніч насувалась дедалі глибша, поглинаючи це маленьке світло. Варварство, якого не переживала Німеччина з часів тридцятирічної війни, поширювалося по всій країні. Ландскнехти панували. Їхнє дике виття заглушало прекрасні голоси німецьких поетів.
З почуттям огиди перегортав Франсуа «Скарбницю націонал-соціалістських пісень», офіціальну збірку пісень націонал-соціалістів, з якої на вимогу Фогельзанга вихованці Франсуа вчили напам’ять вірші. І що то були за вірші!
Або:
У класних кімнатах, де колись звучали строфи з Гете і Гейне або стислі переклади клейстівської прози, – тепер виригують це паскудство! Обличчя у ректора кривилося від огиди. Тепер він яскраво уявляв собі, як варвари, вдершись в античне місто, перетворювали храми на стайні для своїх коней.
Альфред Франсуа охоче побував би на Максрегерштрасе, розважив би душу з другом своїм Густавом, почерпнув би від нього втіху і бадьорість. Але в цьому йому було відмовлено. Густав підписався під відомою відозвою проти варварів, і газети варварів кожні два-три дні накидалися на нього, мов люті пси. Густав був заплямований, і фрау Емілія дуже суворо заборонила Франсуа бувати в нього.
Вчителі з його школи, що були близькі до його напрямку, не наважувались на жодне вільне слово, бо їх з усіх боків цькували.
Старіючий ректор самотньо проводив дні у своєму великому кабінеті. Справа його життя гинула перед його очима, гинули друзі, гинула Німеччина. Він знав, що скоро і в цьому кабінеті, в його останньому притулку, для нього не залишиться місця, як і для бюста Вольтера.
Одного дня ректор Франсуа зустрів учня Оппенгейма в довгому коридорі, що вів у фізичний кабінет. Бертольд ішов повільно. Він мав вигляд зовсім дорослої людини. В очі Франсуа впало, що хлопець, незважаючи на спортивні вправи, починає так само, як його батько, ставити ноги всередину носками. Він дивився на заклопотане Бертольдове обличчя, на його сміливі сірі сумні очі. Він подумав, що Грозова Хмарка напевне не похвалила б його за це, але все ж не міг не затримати хлопця. Він і сам не знав, з чого почати розмову. Нарешті, почав своїм лагідним, тепер завжди сумним, голосом:
– Ну, Оппенгейм, що ви тепер читаєте в класі?
У голосі Бертольда було, здається, більше сумної примиреності, ніж гіркоти, коли він відповів:
– Патріотичного поета Ернста Моріца Арндта і патріотичного поета Теодора Тернера, і знов-таки «Скарбницю націонал-соціалістських пісень», пане ректор.