– Не вірю, не вірю, – скипів Едгар і стукнув по столу; але це прозвучало як крик про допомогу.
Мюльгейм знизав плечима. Добув із шухляди бланк на доручення, попросив Едгара підписати.
– Завтра ж я розпочну вашу справу, – сказав він, – але я хотів застерегти від розчарування.
– Як же мої пацієнти можуть довіряти мені, коли про мене можна безкарно говорити такі речі? – злостився Едгар.
– Хто ж вас примушує лікувати ваших пацієнтів? – з гіркотою питав і собі Мюльгейм. – Хто вам сказав, що цього хоче ця держава?
– Але судді, – гарячився Едгар, майже по-дитячому здивований, – судді ж мають вищу освіту; вони ж знають, що це все нісенітниця. Чи, може, вони справді вірять, що я ріжу християнських немовлят.
– Вони вмовляють себе, – відповів Мюльгейм, і при цьому гнів різко скривив його маленьке хитре обличчя, – що досить вам було народитись десь там на сході, щоб по крові і нахилам бути здатним на це.
Зовсім спустошеним почував себе Едгар після розмови з Мюльгеймом. Невже за кілька тижнів так змінився світ, чи за свої сорок шість років він нічого не розумів у ньому?
Наступного дня він завів довгу розмову з дочкою, Рут. Рут звикла, що батько мило й добродушно жартує з нею. Так він розмовляв з нею і цього разу, але щось інше звучало в його словах, і дівчина скоро відчула, що його упевненість похитнулась. Хоч вона й знала, що батько з природознавчої, так би мовити, точки зору вважає за безглузді її націоналістичні переконання і що він розмовляє з нею на ці теми тільки для розваги, проте вона не могла відмовитися від захисту своїх ідей з тим запалом щоразу, як і вперше. Помітивши в ньому менший опір, вона й сама пом’якшала. Гіна Оппенгейм мовчки сиділа при цій розмові. Це була нерозумна, мала на зріст жінка. Вона нічогісінько з того, що говорилося при ній, не втямила. Але вона чудово знала тон і поведінку чоловіка й дочки. Вона з острахом дивилась на несміливі спроби Едгара шукати науки у дочки.
На цьому ж тижні старий таємний радник Лоренц повідомив Едгара, що професор Варгуус категорично відмовився підтримати кандидатуру доктора Якобі. Тримався Лоренц на цей раз особливо суворо – справжній «страх божий», яким знали його студенти. Едгар став далекогляднішим за останні дні, він бачив за суворістю цього старого його болісну розгубленість.
– Дайте мені пораду, колего, – гримотів старий, і слова, мов уламки скель, вилітали з його блискаючого золотом рота. – Що мені робити? – Він наставив на Едгара свій величезний мідночервоний, опушений сивим волоссям череп. – Я, звичайно, можу відстоювати кандидатуру Якобі. І Якобі пройде. Але тоді ця наволоч викреслить нам з кошторису статтю на утримання вашої лабораторії. Порадьте ж мені?
Едгар розглядав свої руки.
– Мені здаєтеся, пане радник, цілком ясним, що треба робити, – сказав він, і голос його звучав рішуче й виразно, наче він доводив пацієнтові потребу операції. – Кандидатуру Якобі ви знімаєте, а я відмовляюсь від свого процесу проти цієї наволочі, якщо дозволите сплагіатувати ваш вислів. – Він засміявся і, здавалося, був у чудовому настрої.
Старий Лоренц почував себе препогано. Цей Едгар Оппенгейм чудовий учений і симпатична йому людина. Лоренц дав йому обіцянку. Старий Лоренц усе може, усе робить, нічого крім Бога не боїться у цілому світі. А тепер, раптом уперше в своєму житті він боїться цієї наволочі, яка їм перекреслює кошторис, і він, Лоренц, ламає обіцянку. Свинство! Але ж пункт про лабораторію у кошторисі він не дасть викреслити. Йому часто доводилося повідомляти близьких друзів і родичів пацієнта, що операція не вдалася, що пацієнт помер. Старий Лоренц був людиною справедливою; ця ситуація була в десять разів гірша.
– Чи не вважаєте ви, пане таємний радник, що буде правильніше, коли я сам покину всю цю справу, перш ніж вони мене викинуть? – спитав раптом Едгар усе з тією ж безнадійною, крижаною усмішкою на губах.