Обличчя старого Лоренца посиніло.
– Ви, мабуть, здуріли, Оппенгейм! – вибухнув він. – Розплющте очі. Цей народ хворий на гостру хворобу, а не на хронічну. Забороняю вам вважати її за хронічну. Чуєте, чоловіче! Наволоч! – вигукнув він раптом і стукнув великою червоною рукою по столу, аж папери розлетілись. – Всі вони наволоч, ці політики. І я не хочу танцювати під їхню дудку. Якщо вони цього сподіваються, то це їхня помилка. Я не поступлюся.
– Гаразд, – сказав Едгар. – Я вірю, пане таємний радник, що ви зробили все, що могли. Ви – добрий товариш.
– Не знаю, Оппенгейм, – відповів старий Лоренц, – уперше в житті я цього не знаю. Ось що.
Виготовлення моста, який мав оздобити рот пана Вольфсона, затяглося на довший час, ніж пан Вольфсон передбачав, та й подорожчав цей міст. Вісімдесят п’ять марок заправив у кінці місяця з пана Вольфсона дантист Ганс Щульце, «старий оселедець», на тій підставі, що під час роботи над зубами Вольфсона виявилось ще кілька каріозних зубів. У кого іншого дантист менше, як сто монет, не взяв би ні в якому разі. Жартами й умовляннями Вольфсонові нарешті пощастило схилити дантиста погодитися на 75 монет. 50 він одразу заплатив, як було умовлено. Нові зуби таким чином ще не стали його власністю. Він міг, звичайно, покласти на стіл дантиста ще 25 марок і зробити зуби своєю власністю невід’ємною, Якщо він цього не робить, то виключно через те, що наслухався від людей про майбутню інфляцію у зв’язку з вступом націонал-соціалістів до уряду і сподівався внести решту платні вже в знецінених грошах.
Новий фасад був дорогий, але ж пишний. Вусики на губі пана Вольфсона виділялись тепер справді хвацько, а нові бездоганні зуби вигідно відтіняли його швидкі, жваві чорні очі. Маркус Вольфсон усміхався покупцям частіше, ніж колись.
Але на самоті він усміхався рідко, незважаючи на золоту й білу свою пишноту, хоч справи в магазині були тепер кращі, ніж колись. Чутки про інфляцію спонукали багатьох купувати предмети домашнього господарства, замість того, щоб вкладати свої гроші до ощадкаси. Пан Вольфсон у лютому цього року одержав преміальні, хоч звичайно не так багато, як минулого листопада, та, по совісті сказавши, він не має підстав скаржитись на погані справи. Його засмучували інші речі. Насамперед – окремі дрібниці; сама по собі кожна з них – пусте діло, але всі вкупі можуть усякому зіпсувати апетит. Самоповага пана Вольфсона, наприклад, не зменшується від того, що пан Леман, приймаючи його в своєму кафе, тепер уже не питається, чи все гаразд у нього, чи ні. «Берлінер цейтунг» від якогось часу, як не прикро, лежала там в одному-єдиному примірнику, і якби не купувати її самому, то можна було б постаріти, поки одержиш її. Не меншала самоповага пана Вольфсона й від того, що у ферейні «старих оселедців» його зустрічали тепер не так радо, як раніше. Але це все-таки була неприємність. Одного разу там стався випадок, який серйозно засмутив пана Вольфсона. Завжди, коли грали в скат, партнери якнайпильніше стежили, щоб ніхто не шахраював при підрахунку виграшу, бо двадцять процентів виграшу йшли до каси ферейну. З цих двадцяти процентів оплачувались витрати ферейну, а в першу чергу витрати на велику «чоловічу екскурсію», яка відбувалася щороку під Вознесіння. Коли якось пан Вольфсон мав особливо гарний виграш і партнери його незадоволено бурчали з цього приводу, він, сплачуючи проценти до каси ферейну, добродушно сказав, втішаючи партнерів, що це піде їм-таки на вознесінську екскурсію.
– Гей, Августе, – звернувся він до одного, що найбільше програвся, – ти ж однаково вихлищеш сам-один половину всієї горілки, отже нічого тобі бурчати.
– Не дуже-то квапся, – одрізав той, – ми ще подумаємо, чи взяти тебе у ту поїздку.
Це, звичайно, був тільки дурний жарт. Август був напідпитку, і Вольфсон удав, наче нічого не чув.
Але удар Августа відчутний був і досі, слова Августа ще й нині дряпають Вольфсона.
Мабуть шурин, Моріц Еренрейх, усе ж має рацію, що розквитується з цим усім. Так воно й є: третього березня Моріц сідає у Марселі на пароплав «Марієт-паша», що має відвезти його до Палестини. Він буде друкувати й видавати гебрейську спортивну газету в палестинському місті Тель-Авів. До речі, він виявив чимало благородства: дещо з хатніх речей залишає Вольфсонові. Пан Вольфсон, прощаючись, дивиться на Моріца і зі смутком, і з деякою радістю. Тепер, коли Моріц всерйоз їде, Вольфсон почуває, що жалкуватиме за ним більше, ніж спочатку уявляв собі; з іншого боку, він радий, що спекався його нарешті, бо, незважаючи на бадьорі свої висловлювання, він уже не може з таким апломбом, як раніше, ставитися до вічного скигління шурина.