Ні, упевненість пана Вольфсона підкопана, підточена з усіх боків. Це не тільки дрібні випадки в кафе Лемана чи в «старого Фріца», в гуртку «старих оселедців». Далеко більше побоювань вселяє справа з домоуправителем Краузе і з вогкою плямою над картиною «Гра хвиль». На жаль, пан Вольфсон уже не запанібрата з Краузе. Звичайно, обидва подеколи ще перекидаються двома-трьома слівцями, коли випадково зустрінуться. Але вже зрідка випадає, щоб пан Краузе розповів якийсь анекдот. А коли пан Вольфсон ще недавно прямо поставив питання про те, коли ж нарешті буде знищено оту мокру пляму, яка вже сягає попід картину, то Краузе погордливо і напрямки заявив, що нехай пан Вольфсон при такій дешевій квартирній платі не дуже квапиться; є безліч людей, які візьмуть цю квартиру разом з плямою, ще й подякують. Звичайно, незважаючи на це, Краузе продовжить термін контракту, в цьому Вольфсон не має сумніву. Але ця його відповідь усе ж таки є й залишається щиро німецьким нахабством, і Вольфсон цього йому не подарує.
А втім, розмови з Краузе – то банкет, як порівнювати із принагідними зустрічами з паном Рюдігером Царнке. Під час роботи над мостом пан Вольфсон малював собі в уяві, яка це буде приємність – маючи новий фасад, зустрітися з паном Царнке на сходах. Досі при зустрічах пан Царнке мав звичку глузливо всміхатись, показуючи при цьому міцні білі зуби. Пана Вольфсона гризла досада за те, що, маючи такі зіпсовані зуби, він не може відповісти такою ж глузливою усмішкою. Саме уявлення, як він з новим фасадом у роті віддасть панові Царнке золотом і білістю його глузливість, сповнює йому серце приємним хвилюванням. Але він зарано радів. Пан Царнке вступив у фашистський загін, став начальником загону. Гордо тупав він ботфортами по сходах вгору і вниз, сяючи коричневою пишнотою костюма і двома зірками на комірі. Побачивши його здалека, пан Вольфсон відчув, що коліна в нього підгинаються; він волів би вернутися, піднятися знов сходами, заховатись у свою квартиру. Але й тут він не мав певного притулку. Пан Царнке, особливо, коли знав, що Вольфсон дома, грубим голосом ревів фашистські гімни зі словами про єврейську кров, що бризкає з ножа фашистові на радість, розповідав голосно, щоб чути було до останнього слова, своїй жінці, що наці, як тільки стануть оце п’ятого березня до влади, так одразу зроблять закришку з євреїв, вдавався у кровожерні подробиці, як євреї повинні будуть відступати з тротуара, коли покажеться фашистський солдат, або, ще більше, офіцер. Нехай якийсь єврей гляне скоса, і не вчується, як дістане по пиці. Йому, Царнке, буде особливо приємно попоратись коло такої свині. Він тоді дасть їй особливе напучування, а після такого повчання той вже зможе визбирувати по одній свої кістки з канави. Погано почував себе пан Вольфсон, слухаючи ці розмови. Маленький, зовсім не бравий, хоч і з новим фасадом, сидів він у своєму вольтерівському кріслі, не наважуючись і пискнути. Відсилав дітей до спальні, дивився на вогку пляму, вмикав радіо: може, буде що-небудь дуже гучне, військовий марш або народна пісня, яка заглушить повідомлення сусіда.
Іноді, коли музика була дуже войовнича, він малював у своїй уяві, як він віддячить Царнке, коли настане якась зміна, а цього ж недовго чекати. Він поставить Царнке на сходи. На верхню ступеньку стане сам, а на нижчій стоятиме пан Царнке. «Що ви собі думаєте, ви, шмаркачу! – скаже Вольфсон. – Чим це ви кращий від мене? Ви називаєте мене свинею, пане. Це недозволенна річ! Ви уявляєте собі, що ви чимось кращі за мене тільки тому, що я єврей. Та це сміх. Мої предки ще тоді цивілізували, коли ваші шановні панове-предки ще мавпами в пралісі по деревах лазили. Зрозуміли, дубино? А тепер – з дороги!» І з усіх дверей повиходять люди і будуть слухати: пан Ротбюхнер, фрау Гоппегарт, пан Вінклер, фрау Йозефзон, і всі радітимуть з тої гостроти, з якою він заграє марша тому бовдурові в ботфортах. Це «буде ціле свято для них, особливо для фрау Йозефзон, звичайно. І коли пан Царнке забиратиметься звідси, мов побитий собака, тоді він ще піддасть йому такого стусана в зад, що Царнке всі східці носом перелічить. Пан Вольфсон зловтішно малює собі, як пан Царнке, злетівши отак униз, через силу встає, шукає загубленого під час польоту ботфорта, обчищає свою коричневу куртку і, знітившись, ганебно тікає.
Пан Вольфсон так широко всміхається своїм солодким мріям, що білі і золоті його зуби всі оголюються. Тихо, але чітко вимовлює він про себе всі фрази, якими він раз і назавжди ліквідує свого ворога. Але тут замовкає радіо, знову чути голос Царнке, і пан Вольфсон згасає і знічується у своєму кріслі.