Ах, закінчилось затишне життя у його улюбленому домовому комбінаті на Фрідріх-Карлштрасе. «My home is my castle». Цей шкільний спогад не має тепер практичного значення. Правда, всі двісті сімдесят квартир ще й досі однакові, як коробки сардинок, але пан Вольфсон якось дивно змінився. Всього тільки шість, та ні, всього чотири тижні тому він був один із двохсот сімдесяти голів родин, мав такі самі обов’язки, як інші, такі самі думки, такі самі радості, однакові з ними турботи, однакові права, був мирний платник податків, який ні від кого нічого не вимагав, і до якого ніхто не мав претензій. Тепер усі інші залишилися тими, що й були, а він – він читав це в усіх кутках, чув на всіх вулицях, – він раптом став лютим вовком, який призвів до загибелі рідну країну. Як? Чому? Пан Вольфсон сидів, міркував, не розумів цього.
Найкраще йому було в магазині. Але й там уже було не так, як раніше. Торгівля йшла жваво, було багато роботи. Але тільки припинялась на хвилину гарячкова діяльність, тоді всі стояли за прилавками з тупим сумом на обличчях. Навіть спритний, моторний довірений Зігфрід Брігер був не такий моторний, як раніше; помітно стало, що йому вже понад шістдесят років.
А потім настала зміна, трапилася подія, яка ще, мабуть, глибше, ніж усяка інша, вразила пана Вольфсона. Шеф – Мартін Оппенгейм – був ласкавий пан і добре ставився до своїх підлеглих, але внутрішньо він був гордовитий, це вже безперечно так. Цими днями Мартін Оппенгейм випадково зайшов у філію на Потсдамерштрасе і був свідком того, як пан Вольфсон – небувалий випадок – випустив із рук покупця, що пішов, нічого не купивши. Покупець був несимпатичний чолов’яга, один із тих, певне, які викидають людей з вагонів підземки, в усякому разі фашист. Але готовість пана Вольфсона до послуг кожному покупцеві здебільшого впливає і на таких типів. Він мало не вмирав від сорому, що як на зло так схибив саме сьогодні, перед очима шефа.
І дійсно, тільки пішов покупець, Мартін Оппенгейм важкими кроками підійшов до Вольфсона:
– Що, схибили, Вольфсон?
– На жаль, так, пане Оппенгейм, – відповів Вольфсон і чекав нагінки, наговоривши купу доводів, хоч добре знав, що ніякі доводи не залагодять справи: хибити не можна.
І тут сталося диво: нагінки не було. Навіть більше: Мартін Оппенгейм подивився на нього сумними тьмяними очима і сказав:
– Не завдавайте собі смутку від цього, Вольфсон.
Маркус Вольфсон був меткий, спритний чоловік. Але тут йому забило дух. Мартін Оппенгейм безперечно збожеволів.
– Ви якось змінились, – провадив хазяїн, – неначе помолодшали, посвіжішали.
Вольфсон схаменувся, шукав відповіді:
– Це тільки зуби, пане Оппенгейм, – пробелькотів він. Але одразу йому спало на думку, що не годиться показувати себе марнотратом перед хазяїном; напад божевілля у пана Оппенгейма вибив Вольфсона з рівноваги. – Я мусив заборгуватися через це, – поспішив він додати, – але довше не міг відкладати цієї справи.
– У вас є хлопчик, чи не так, Вольфсон? – спитав Мартін Оппенгейм.
– Хлопчик і дівчинка, пане Оппенгейм, – відповів Вольфсон. – Відповідальна справа в наші часи. Ми душею за ними впадаємо, але іноді хотілося б, щоб їх не було. – Він вибачливо, трохи досадливо всміхнувся біло-золотою усмішкою.
Мартін Оппенгейм подивився на нього. Вольфсон чекав, що хазяїн скаже що-небудь жартівливе, легковажне, підбадьорливе. Так воно годилося. Мартін Оппенгейм так і зробив.
– Вище голову, Вольфсон, – сказав він. Але тут же додав щось запаморочливо дивне, щось зовсім недоречне, неприродне для власника такої великої старої фірми, зовсім непідходяще. Дуже тихо і, як здалось Вольфсонові, сумно й похмуро водночас, він сказав:
– Усім нам тепер нелегко, Вольфсон.
Мартінові Оппенгейму дійсно було нелегко. Наближалися вибори. Ні в кого не залишалося сумніву, що націонал-соціалісти прийдуть до влади, а з ними – сваволя й насильство. Що ж зроблено фірмою Оппенгейм, щоб захистити себе від бурі? Найближчими днями всі оппенгеймівські філії, крім головної крамниці, зіллються під фірмою «Німецькі меблі», і на цьому крапка. А чи зв’язались вони знову з Вельсом, чи поновили ті гіркі переговори, які так по-дурному зірвались з його, Мартінової, провини?
Мартін Оппенгейм сидів на самоті в директорському кабінеті. Важко поклавши на стіл обидві руки, він нерухомо дивився перед собою тьмяними карими очима. З усіх боків лунав свист і рев проти Оппенгеймів. Майже щодня з’являлися статті проти Густава або проти Едгара, з’явилися перші вилазки і проти фірми. Чи не Вельсова це справа? Мартін довго витягав пенсне, надів його і, важко ступаючи, підійшов до грамоти, що висіла в рамках під склом і оповіщала, що: «Купець Іммануель Оппенгейм з Берліна зробив німецькій армії добрі послуги своїм постачанням. Генерал-фельдмаршал фон Мольтке».