Мартін зняв рамку, перевернув її і машинально подивився на зворотний бік. Коричневі сорочки поширюють тепер документ, з якого видно, що меблева фірма Оппенгеймів пожертвувала ферейнові «Червоний спорт» десять тисяч марок. Газети репродукували факсиміле цього документа, його вивішують у казармах штурмових загонів. Документ був надрукований на справжньому бланкові меблевої фірми Оппенгеймів і підписаний за всіма правилами його, Мартіновим, ім’ям. Такий документ дійсно існував, та тільки йшлося справді не про десять, а про одну тисячу марок і не про «Червоний спорт», а про єврейський спортивний гурток. Але що дасть йому спростовання? Хіба Едгарові, якого обливають помиями, легше від того, що існують сотні живих свідків його знань і майстерності?
Мартін повісив лист Мольтке на місце; довго і повільно хитаючи головою, пішов назад до бюро. Раптом його велике обличчя жахливо змінилось. Важкою рукою стукнув він по столу. «Проклята банда!» – процідив він крізь стиснуті зуби.
Лайками не допоможеш. Сорок вісім років він умів володіти собою. Не діждуть вони того, що він утратить цю здатність.
А може все ж таки переговори з Вельсом посунулись? Брігер, такий завжди балакучий, меткий Брігер примовчує, чорт би його побрав. Мартін боявся спитати його прямо.
Важкий, масивний, роздратований, сидить він за бюро. Йому надто швидко доведеться взнати, як іде справа з Вельсом. Він відчуває це, боїться цього, певен цього. Сьогодні ввечері він довідається про це від людини, від якої йому багато неприємніше це почути, ніж від Брігера. Жак Лавендель просив його заїхати до нього сьогодні ввечері. Дуже терміново треба поговорити, є важливі новини. «Як же погано йдуть справи, – думає Мартін, – якщо Брігер не наважується говорити сам, а посилає замість себе Жака Лавенделя».
Увечері Мартін сидить у Жака Лавенделя, як завжди балакучого й безпосереднього. Його наполегливо запрошують спробувати булочок з вишуканим паштетом із гусячих печінок і випити чарку доброго портвейну. У Жака завжди треба їсти й пити.
Жак навпростець приступає до розмови.
– Якби моїй родині довелось існувати лише на Кларину частину в ділі, – говорить він своїм хрипким голосом, – то і в цьому разі, запевняю вас, Мартіне, я б за першу-ліпшу ціну продав зараз цю частину. Якщо найближчими днями не пощастить забезпечити себе будь-якими надійнішими способами, ніж ці сумнівні «Німецькі меблі», – то я передбачаю «плач на ріках Вавилонських». Так, ось ще, – неначе пригадує він і мрійливо примружує очі, відкушуючи половину маленької булочки з гусячим паштетом, – Брігер просив мене повідомити вас про стан справ з Вельсом. Вам, Мартіне, певно здається, що справа кепська, – він усміхається звичайною своєю іронічною привітною усмішкою, – але це не так. Я вважаю, що становище не таке погане.
Він запиває решту булочки портвейном. Мартін стежить за його рухами, секунди тягнуться без кінця, нерви Мартіна мало не рвуться від напруження: яка нестерпна йому ця людина, що сидить тут, жує й п’є.
– Суть у тому, – продовжує нарешті Жак Лавендель, – що лютому «гоєві» не так важить сам предмет переговорів, як форма. Йому потрібна пошана.
Жак робить малесеньку паузу перед тим, як сказати слово «пошана», він говорить його з ледве помітним іронічним акцентом. І одразу це поняття стає якимсь порожнім, виїденим, смішним. Мартін глибоко ображений тим, що Жак наважується висміювати речі, які його, Мартіна, так хвилюють. Жак продовжує:
– Уявіть собі, Мартіне, пан Вельс, хоч це й смішно, просто закохався у вас. Він обов’язково хоче мати справу з вами, а не з паном Брігером. Він хоче, щоб ви прийшли до нього. Очевидно, у вашій крамничці він почувається не досить упевнено.
Мартін зручно сидить у комфортабельному кріслі. У Жака Лавенделя меблі не оппенгеймівські і не модні, але зручні. Проте у Мартіна таке відчуття, наче він не дуже міцно сидить. Його огортає слабкість, вона йде від ніг, як тоді, під час шторму, коли він на невеличкому пароплаві уперше перепливав океан, прямуючи до Америки. Не занепасти духом. Самовладання. Гідність. Для нього вони… і тут Мартін, який, на противагу більшості берлінців, уникає жаргонних словечок, раптом точно визначає, чим є для шурина його, Жака Лавенделя, такі речі, як самовладання і гідність. Для нього вони «шмонцес». Але Мартіна це не обходить, він не Жак, і він робить зусилля і лише трохи міцніше стискає ручки крісла.
– Навряд чи я піду до Вельса, – каже він.