Голос його звучить стримано, може ледве-ледве буркотливіше, ніж звичайно. Він бачить Кларин погляд на собі, йому здається, що сестра дивиться на нього з відтінком співчуття. Але він не хоче її співчуття, він плює на її співчуття. Його очі раптом втрачають сонний вираз, від їх тьмяності і сліду не лишається, у них горить яскрава лють.
– І не подумаю! – кричить він і встає. – Що ця свиня собі думає? Він вважає, що я підставлю йому голову, щоб він плюнув на неї. Сміх! І не подумаю йти до нього.
Жак і Клара мовчки спостерігають за розлютованим Мартіном. Жак розкрив очі й уважно і дружньо придивляється до Мартіна. В його хрипкому голосі, коли він звертається до Мартіна, нема й сліду іронії. Навпаки, Жак умовляє Мартіна як старший досвідчений друг.
– Викричіться вдосталь, Мартіне, – каже він, – вам полегшає. Але я вважаю, що, звикнувши до цієї думки, ви побачите, що вам без цього не обійтись. Мені легко уявити собі приємніші речі, ніж розмова з паном Вельсом. Але зачинити крамничку – це ще гірше. Відпочиньте, подумайте і йдіть до Генріха Вельса. Якомога скоріше. Найкраще завтра ж. Завтра вранці. Чого б ви не домоглись від Вельса, все буде виграшем. І чим раніше ви до нього прийдете, тим більшого ви зможете від нього домогтись.
Мартін сів.
– І не подумаю, – похмуро повторив він, якось дивно тихо після цього шумного вибуху.
– Go ahead, Мартіне, вперед, – з незвичною душевністю знов заговорив Жак, – треба покінчити з Вельсом.
«Зараз би треба кричати, казитись, – думав Мартін, – але перед ними це безглуздо. Вони обоє надто розважливі. Вони дивляться на людину мовчки й співчутливо, а в глибині душі зневажають її».
Похмуро й прямо сидів він у кріслі. Відчував неприємну слабість у колінах. Йому раптом страшенно захотілось їсти, але булочки з гусячим паштетом були огидні. Він встав і різко відсунув крісло.
– Ну, – сказав він, – мені, мабуть, пора. Спасибі за булочки і за вино. І за пораду, – їдко додав він.
– До речі, – почала раптом Клара спокійним, рішучим голосом, – я б не примушувала хлопця.
Мартін здивовано звів очі.
– Я зробила помилку, порадивши йому попросити вибачення, – провадила Клара.
Мартін нічого не розумів. Що таке, про що вона? Якого хлопця? Бертольда? А що там знову? Виявилось, що він нічого не знав, Бертольд ніколи й слівця не зронив про цю історію. Це вразило навіть Жака Лавенделя, який звик нічому не дивуватись. Він розповів шуринові весь цей епізод, обережно, делікатно.
Цього разу Мартін більш не дбав про самовладання, про гідність. І не лютував, як кілька хвилин тому з приводу Вельса. Обидва удари – один по одному – відняли у нього лютість, як і самовладання. Оппенгейми мабуть повинні бути стертими з землі, переможеними. Це було визначено наперед. Опиратися немає сенсу. Нападки на Едгара, статті проти Густава. Завтра він має піти до Вельса, до цього тупого, ганебного Генріха Вельса, він мусить піти і принизитись. І Бертольд мусить принизитись, його гарний, здібний, любий хлопчик. Бертольд сказав правду, але вони не дозволяють йому казати правду. Від того, що Бертольд його син, він повинен принизитись і заявити, що правда це брехня.
Мартін сидів, опустивши голову. «Іов», – подумав він. Як це було з Іовом? Він – розчавлена людина. Багато мук зазнав він, справа його загинула, діти його загинули, його вигнали з рідного краю, він ворогував з Богом. А потім Гете використав цю історію і зробив із неї пролог до свого «Фауста». Роздавлена людина. Це визначено наперед. У день Нового року все визначається наперед, а в Судний день скріплюється печаткою, – так його вчили в дитинстві. Може, треба було в Судний день закривати крамниці, хоча б в пам’ять Іммануеля Оппенгейма. Брігер завжди пропонував це. Дома стоять у шафі три або чотири Біблії, не заважало б час від часу почитати й Біблію, хоча б ту саму історію Іова, та все часу нема. Ні на що не вистачає часу, і на гімнастику не вистачає часу. Стаєш старим дідом, роздавленою людиною і залишаєшся без нічого.
– Я б не примушувала хлопчика, – повторила Клара, – скоріше я б взяла його з гімназії.
– Побачимо, – сказав Мартін розсіяно, неуважно. – Але до Вельса я не піду, – сердито буркнув він. – Ще раз спасибі. – Він спробував усміхнутись. – Ви вже пробачте, багатенько звалилося зразу на мою голову.
– До Вельса він, звичайно, піде, – сказав Жак, коли Мартін пішов. – Їм занадто добре жилося завжди, – додав він задумливо. – Вони не звикли до труднощів.
Вулицею, співаючи, проходив загін фашистських найманців, що поверталися з передвиборних зборів. Штурмовики співали:
Жак Лавендель похитав головою. Можна і навпаки сказати: