Выбрать главу
Коли граната б’єтьсяВід страху серце рветься.

Він спустив жалюзі, вибрав кілька грамофонних платівок з улюбленими співами. В кімнаті пахло булочками з паштетом і вином. Жак Лавендель мрійно поклав у рот ще одну булочку, повільно став жувати, запиваючи маленькими ковтками вина. Схиливши набік широку рудувату голову, заплющивши очі, він підспівував грамофону:

Десять братів нас було,Торгували ми вином,Один, сердега, вмер,Лишилося нас дев’ять.
Йосель на скрипоньку,Тев’є на бас.Заграйте мені пісеньку,Розважте на час.
* * *

Тим часом Мартін вернувся на Корнеліусштрасе. Лізелотту і Бертольда він застав ще в «зимовому садку». Він глянув на Бертольда. Помітив, як за останні тижні хлопець одразу став більш дорослим і, як і він, заклопотаним. Який же з нього поганий батько: як довго він нічого не помічав! Він поклав важку руку на плече Бертольда. Син тепер дійсно переріс його.

– Нічого, сину, – сказав він.

Бертольд одразу зрозумів, що батько все знає. Він з полегшенням подумав, що ось тепер батько заговорить з ним про це.

– Розмова з Жаком була неприємна? – спитала Лізелотта.

Перше, ніж Мартін увійшов у кімнату, вона з його кроків уже знала, що з ним трапилось якесь лихо.

– Так, святом, чи, кажучи стилем нашого шуряка, – «йонтефом», цю розмову назвати не можна.

Мартін допитливо подивився на Бертольда, Чи треба зараз говорити з ним? Він виснажений, втомився як пес. Найкраще було б загасити світло, заплющити очі і не зразу лягти спати, а посидіти в кріслі, ось так, не рухаючись. Крісло не таке зручне, як у Жака, це – оппенгеймівське крісло. Він міг би дозволити собі дорожчі речі, і лише з почуття обов’язку він обставив свою квартиру виключно оппенгеймівськими меблями. Він зіпсував тоді переговори з Вельсом лише тому, що був у невідповідному настрої. Може, відкласти на завтра розмову з Бертольдом? Але зараз при Лізелотті легше говорити. А завтра йому треба до Вельса. Завтра він піде на приниження.

– І тобі, сину, довелось останнім часом чимало пережити, – починає він.

Голос звучить ясно, не дуже напружено. В людині більше сили, ніж вона думає. Як часто здається: тепер кінець, не можу більше, все. А проте, завжди знаходиш у собі якісь запаси енергії.

– Ти, Бертольде, виявив велику чуйність, коли вирішив не обтяжувати нас своїми історіями. Але я і мати охоче допомогли б тобі.

Лізелотта повертає ясне обличчя від одного до другого. Важко їй було останнім часом: з одного боку – мовчазний батько, з іншого – мовчазний син. До християнки, дружини єврея і матері сина-єврея, час ставить тепер жорстокі вимоги. Добре, що Мартін нарешті заговорив.

– Тобі дуже не пощастило з твоєю доповіддю, Бертольде, – каже вона, дослухавши Мартіна. – А тебе так радувала ця робота.

Важко було б коротше і простіше висловити все те, що сталося у зв’язку з цією доповіддю. Але Бертольд відчуває, що слова матері вичерпують усе, що вона не менш, ніж він, розбирається в усіх відтінках подій.

– Доповідь була добра, – несподівано й палко сказав Бертольд. – У мене зберігся рукопис. Ви пересвідчитесь – і ти, батьку, і ти, мамо, – це найкраще з усього, що я будь-коли зробив. І директор Франсуа підтвердить це. Доктор Гейнціус був би дуже задоволений.

– Авжеж, авжеж, мій хлопче, – заспокоювала його Лізелотта.

– Але тепер доводиться мати справу з доктором Фогельзангом, – повертається Мартін до теми розмови. – До пасхальних канікул, тобто до переводу в восьмий клас, залишилось два місяці. Треба потерпіти цей час.

– Ти вважаєш, що я маю просити вибачення? – Бертольд намагається говорити об’єктивно, навіть діловито, без гіркоти. – Відмовитися від своїх слів? – додає він сухо.

Можливо, що саме ця сухість і викликала в Мартіна роздратування. «Я втомився як пес, – думав він, – мені до біса важко. Треба було відкласти цю розмову на завтра».

– Я поки що нічого не вважаю. – Мартін хотів сказати це по-дружньому, але вийшло досить різко. – Що, по-твоєму, може викликати відмова від вибачення? – трохи помовчавши, продовжував він холодно, ніби зважуючи.

– Можливо, що мене виключать, – сказав Бертольд.

– Це значить, – констатував Мартін, – що тобі доведеться відмовитись від німецької школи взагалі. А можливо, що і від пізнішої наукової діяльності в межах Німеччини. – Тон його був все такий же діловито-холодний, розважливий. Він витяг пенсне, почав протирати скельця. – Адже ти розумієш, Бертольде, що я не можу на це погодитись.

Бертольд глянув на батька. Батько сидів прямо, зосереджений, цілеспрямований. Розмовляв із ним, як з людиною, із якою в нього ділові стосунки і від якої треба чогось домогтися. Так ось який був його батько, коли йому треба було добитись свого! Він, Бертольд, значить, мав рацію, не починаючи розмови з батьком про свої труднощі. Але щось треба сказати. Його відповіді чекають.