– Я багато чого взяв би на себе, – обережно почав він, – аби не просити того… – він завагався, – …вибачення, – знайшов він нарешті потрібне слово.
– Нам усім тепер чимало доводиться брати на себе, – жовчно пробурчав Мартін, не дивлячись на сина. Слова його прозвучали суворіше, ніж він того хотів.
Бертольд зблід, закусив нижню губу. Перелякана Лізелотта поспішила зм’якшити враження від слів Мартіна.
– Я думаю, – звернулась вона до Бертольда, – що саме тепер, коли у батька створилось таке тяжке становище, йому було б приємніше, якби ти поборов себе.
– Не мучте мене, – похмуро пробурчав Мартін. – Змовилися ви всі, чи що, катувати мене. О, ці пси, ці мерзенні підлі пси! – раптом закричав він.
Бертольд ніколи не бачив, як батько кричить. Він схопився, злякано подивився батькові в очі, широко розкриті, похмурі, почервонілі. Тепер і Лізелотта була дуже бліда.
– Я думаю, Бертольде, тобі слід було б попросити вибачення, – сказала вона надзвичайно тихо.
– Слід було б, слід було б, – глузував Мартін. – Він повинен це зробити. Мені теж доводиться робити багато такого, що мені не до душі, – повторив він зло, уперто.
– Не будемо зараз нічого вирішувати, – просила Лізелотта. – Відкладемо на ранок, – просила вона. – Ніхто не стане тебе примушувати, – звернулась вона до Бертольда. – Проти своєї волі нічого не роби, хлопчику.
Після цього вибуху Мартін сів. Губи його були міцно стиснуті. «Волосяниця і попіл, – лізли в голову уривки думок, – Каносса, Іов». Треба було відкласти цю розмову на завтра. Він подивився на сина, на дружину якимись порожніми очима.
– Сорок вісім років, – сказав він нарешті, – потрібно було мені, щоб зрозуміти, що збереження власної гідності іноді не варто тієї ціни, яку ми за це платимо. Тобі сімнадцять років, Бертольде. Кажу тобі, що це так. Але я не вимагаю, щоб ти вірив мені.
Він говорив спокійно, але це було, як однотонний крик. Його слова звучали як погаслі, і сам він, великий і важкий, здавався таким виснаженим, що Бертольд і Лізелотта злякалися цієї втомленості більше, ніж попереднього гнівного вибуху.
Наступного дня ранком, за п’ять хвилин одинадцята, Мартін Оппенгейм сидів на третьому поверсі меблевої крамниці «Генріх Вельс і син».
Вельс запросив його на одинадцяту годину. Він не сам підійшов до телефону, а звелів передати через службовця, що Мартін може прийти об одинадцятій. Мартін з’явився за п’ять хвилин одинадцята.
Його не провели до відгородженої кімнати, а запропонували чекати в приміщенні крамниці. На третьому поверсі було просторо, багато повітря, надзвичайно чисто. У крамниці «Генріх Вельс і син» панував порядок. У Мартіна Оппенгейма було досить часу, щоб пересвідчитись у цьому, бо його змусили довго чекати.
Він сидів на стільці, мабуть, надто маленькому для його важкого тіла. Сидів прямо, в негарній позі, намагаючись нерухомо дивитись вперед, не повертаючись ні праворуч, ні ліворуч. Покупців було дуже мало. Проте, навколо Мартіна був жвавий рух. Службовці бігали взад і вперед, удаючи, нібито чимсь зайняті. Вони з цікавістю розглядали власника меблевої фірми Оппенгеймів, який сидів на низенькому стільці і чекав, поки пан Вельс його прийме.
Мартін Оппенгейм все помічав, але він не бажав цього бачити, він сидів нерухомо.
Він подивився на годинник: шістнадцять хвилин на дванадцяту. У нього був гарний важкий золотий годинник. Він одержав його від діда Іммануеля, коли йому минуло тринадцять років і його вперше викликали читати Тору. «Німецькі меблі» мають, звичайно, нову торговельну марку, портрет старого Іммануеля зник із бланків фірми. Нова марка зроблена дуже гарно, Клаус Фрішлін замовив її першорядному художникові. Але гарні марки є на бланках багатьох фірм.
Тепер, мабуть, уже двадцять п’ять хвилин на дванадцяту. Ні, двадцять одна. Тільки сидіти прямо, не опускати голову. Бертольдові буде важче. Він, Мартін, мусить тільки сидіти. А хлопчик його мусить стати перед товаришами і сказати: «Те, що я видавав за правду, – брехня. Я брехав».
Одинадцять годин тридцять хвилин. Мартін кличе найближчого службовця і просить нагадати панові Вельсу, що він чекає.
Об одинадцятій годині сорок хвилин пан Вельс наказує просити його. Пан Вельс одягнений у форму начальника загону, з зірками, аксельбантами, пряжками.