– Я примусив вас довго чекати, Оппенгейм, – почав він. – Політичні справи, знаєте. Сподіваюсь, ви зрозумієте, Оппенгейм, що в наші часи на першому місці політика.
На дерев’яному, в жорстких зморшках, обличчі Вельса грала тонка гостра усмішка, і говорив Вельс тоном начальника з підлеглим. Йому хотілося до кінця натішитись своєю перемогою. Мартін відразу побачив це. «Оппенгейм», – назвав його Вельс. Він завдав Мартінові удару. Але удар викликав і іншу реакцію: у ту ж мить Мартін змобілізував усе, що було в ньому з комерційного інстинкту, швидкого ділового чуття. Цей тип, цей тупий негідник хотів його принизити. Він змушений був пропустити все повз вуха, змушений був знехтувати гідністю, якої додержував сорок вісім років. Та що вдієш, такий уже вийшов цей місяць лютий у Німеччині. Добре. Він знехтує свою гідність. Але він вимагатиме за це плати. «Оппенгейм» – назвала його ця свиня. Гаразд, він піде на це, він не буде більше «паном Оппенгеймом». Він і на більше піде. Але все це буде занесено на ваш рахунок, пане Вельс.
– Звичайно, пане Вельс, – каже він чемно. Він все ще стояв.
– Ваш пан Брігер розказав мені про вашу пропозицію, Оппенгейм.
Мартін стояв.
– З вашим паном Брігером легше зговоритись, ніж з вами, Оппенгейм. Але я знаю з досвіду, що потім виникають усякі «непорозуміння». Я хотів уникнути їх. Через те я й викликав вас. Сідайте, прошу.
Мартін слухняно сів.
– Вам ясно, що ім’я Оппенгейм і все, що тільки нагадує його, повинно зникнути. В оновленій Німеччині немає місця оппенгеймівським меблям. Ви це розумієте?
– Звичайно, пане Вельс.
Мартін Оппенгейм розумів усе, що хотілося панові Вельсу. «Так, пане Вельс, звичайно, пане Вельс», – безупинно злітало з його уст, а коли пан Вельс глухим голосом, похмуро сипав дотепами, Мартін усміхався. В одному тільки випадку він довго не поступався, – це, коли пан Вельс вимагав, щоб і головна крамниця Оппенгеймів на Гертраудтенштрасе перестала існувати, як оппенгеймівська, і щоб головна контора «Німецьких меблів» перейшла сюди, до пана Вельса, в його головну крамницю. Мартін дуже чемно попросив не включати головної крамниці в акційне товариство «Німецькі меблі», – цей невеличкий магазин Мартін буде вести особисто сам, він нічим не може зашкодити міцному меблевому об’єднанню. «Чванькувата наволоч», – подумав пан Вельс. Ясно було, що Оппенгейм має рацію, що дійсно збереження оппенгеймівського магазина на Гертраудтенштрасе було тільки дорогою розкішшю, яку хотів залишити собі Мартін Оппенгейм. Але навіть це Вельс не хотів йому дозволити. Він владно наполягав на своєму, а Мартін дуже чемно не поступався.
Мартін дуже скромно навів довід, який мав переконати Вельса. Якщо залишиться хоч один оппенгеймівський магазин, то вся операція безумовно нікому не здаватиметься вимушеним заходом, темною справою. Після довгих розмов погодилися, що головний магазин на Гертраудтенштрасе до першого січня залишиться за Густавом і Мартіном, а потім – або ліквідується, або перейде у фірму «Німецькі меблі».
– Ясно, Оппенгейм? – спитав пан Вельс.
– Звичайно, пане Вельс, – відповів Мартін.
Почали обмірковувати деталі. Розглядали можливості врегулювання різних складних питань, встановлювали межі участі Оппенгеймів у керуванні і прибутках нового товариства «Німецькі меблі». І тут Мартін з глибоким внутрішнім задоволенням відчув, що він в ударі. Для кожного суперечливого випадку він знаходив завжди нові окремі розв’язання, далеко влучніші й дотепніші, ніж розумно обмірковані загальні настанови професора Мюльгейма. Умови Генріх Вельс ставив непомірні. Але він розтратив свою енергію на владні вимоги суто формального порядку і тепер, знесилений, не помічав пасток у податливих складних пропозиціях Мартіна. З дурнуватою чванливістю ішов він на поступки.
Покінчивши з адміністративними і фінансовими питаннями, він знову піднісся на небеса. Стільки років поспіль Мартін Оппенгейм примушував його ковтати гіркі пілюлі, так нехай же тепер відчує, що тепер він, Генріх Вельс, узяв гору і що Мартін Оппенгейм цілком у руках у Генріха Вельса.
– «Хто купує в Оппенгеймів, купує добре й дешево», – глузував Генріх Вельс. – Усе визначалося цим «дешево». В «Німецьких меблях» наголос буде перенесено на «добре». Ваша «дешевина» назавжди щезне з асортименту нового підприємства, – грубо й різко рубав він, підписуючи угоду. – Нова Німеччина не потерпить погані – «тинефа», кажучи по-вашому. Ми будемо торгувати дорого, але солідним товаром.
«Дурень, ідіот, нікчема, головешка без мозку, коричнева сорочка», – думав Мартін.
– Звичайно, пане Вельс, – кивав він.