Після того як Мартін пішов, Вельс ще досить довго сидів за столом. Машинально мацав він зірки й аксельбанти своєї коричневої форми. Він був задоволений з себе. Він як слід завдав цій гордовитій наволочі. Приємно бачити противника поваленим на землю, відчувати, як топчеш ногою його потилицю. Йому довго довелося ждати, майже до старості, але в нього ще досить сил, щоб повністю натішитись приниженням ворога. Він дожив до цього. Тепер світ знову вирівнявся. Тепер зірки й аксельбанти його коричневої форми набули значення. Тепер пани, вроджені пани, сидять там, де їм годиться, а вискочки валяються в ногах у них, покірливо слухаючи закони, диктовані цими панами. Як він може бути чемним, цей Мартін Оппенгейм! «Так, пане Вельс», «Звичайно, пане Вельс». Сумирність, чемність цих слів солодкою музикою звучатимуть у нього в ушах навіть на смертній постелі. Він відтворив у пам’яті годину, коли Мартін Оппенгейм його принизив тоді на Гертраудтенштрасе. «Як би ви не обпеклися, панове», – подумав він тоді, коли виходив. Він пригадує точно, як це було, коли він виходив, як хлопець-ліфтер дивився із здивованим обличчям на його власне похмуре лице. Тепер ви обпеклися, панове, і похмурість зійшла з його обличчя.
Мартін, після пережитого напруження, почував себе менше розбитим, ніж сподівався. Він сидів у своїй машині, він їхав на Гертраудтенштрасе, перед ним була широка спина Францке, він сидів, можливо, не так прямо, як завжди, але все ж таки прямо, і з уст його не сходила напівсвідома задоволена усмішка. Так, він був задоволений. Довгий час – рік, а може кілька років, – він погано влаштовував свої справи. На його місці Іммануель Оппенгейм давно б уже одвіз родину в надійне місце, перевів гроші куди слід, а діло ліквідував би. Але з того, що він сьогодні зробив, Іммануель Оппенгейм був би задоволений. Немає сумніву, Генріх Вельс, цей нікчема, певен, що здобув величезну перемогу. Але перемога ця схожа на перемоги німців під час світової війни. Вони перемагали, а противники вигравали. «Звичайно, пане Вельс». Мартін усміхнувся.
Він зараз же сів до столу і письмово оформив усну угоду з Вельсом. Викликав Мюльгейма. Багато пунктів, умить придуманих Мартіном під час розмови з Вельсом, були так тонко сплетені, що навіть Мюльгейм не зразу міг охопити їх з усіма наслідками, які з них випливали. Це справило Мартінові велику приємність. Він підписав угоду і надіслав її для підпису до Вельса.
Нелегко було уявити, що звідусіль зникнуть портрети Оппенгеймів, ім’я Оппенгеймів, проте в той самий день він сам узявся це здійснювати.
Він викликав до себе пана Брігера і пана Гінце і встановив техніку здійснення цього заходу. Похмурий, надзвичайно прямий пан Гінце запропонував замість портрета Іммануеля Оппенгейма повісити портрет Людвіга Оппенгейма – одного з братів, убитого у Франції у 1917 році.
– Перед такими речами у цих бандитів ще збереглася якась пошана, – сказав він скрипучо.
Останнім часом і пан Брігер, і пан Гінце помічали, що Мартін Оппенгейм перестав гордо замикатись у собі, відгороджуватися неприступною стіною. Але тут раптом у ньому прокинувся колишній Мартін. Він скоса коротко глянув на пана Гінце.
– Ні, Гінце, – холодно відрізав він тоном, який не допускав заперечень. – Ім’ям мого брата Людвіга я не купую концесій.
Увечері він сам, хоч у цьому не було ніякої потреби, зняв зі стіни рамку з грамотою фельдмаршала Мольтке, дбайливо загорнув її в папір, обережно перев’язав стрічечкою і взяв з собою. Коли він виходив, старий похмурий швейцар Лещинський відкрив рот, чого ніколи досі не траплялося, і сказав:
– До побачення, пане Оппенгейм.
Задоволення з сьогоднішнього ділового успіху, за який так дорого заплачено, вдома швидко розтануло. Коли Мартінові доводилося повідомляти родичів про якісь неприємні новини, йому завжди треба було збиратися з силами для цього. Але перед колосальністю і жорстокістю того, що тепер на них впало, зникло навіть його постійне прагнення зберегти самовладання й гідність. Такий величезний біль немає потреби приховувати. Можна кричати, оголено, безсоромно. Він просив родичів зібратись у нього завтра ввечері, і вони прийшли.
Він повідомив про угоду з Вельсом. Він не говорив про приниження, яким йому довелося заплатити за досягнутий успіх. Але ніхто не зрозумів, про які досягнення він говорить. Ясно було одне: меблевої фірми більш не існує. Тільки Жак Лавендель зрозумів його:
– Мазелтоф! – поздоровив він Мартіна й привітно, від щирого серця схвалюючи, глянув на нього. – Це у вас прекрасно вийшло, Мартіне! Чого ви хочете? Спочатку справа виглядала як банкрутство, а тепер все піде як по маслу, або принаймні як по маргарину.