О шостій годині вісім хвилин Бертольд сказав:
– Ще одну хвилиночку. Він зараз прийде.
– Ну, звісно, пане Бертольде, – відповів шофер Францке.
О шостій п’ятнадцять Бертольд сказав:
– Їдьмо, Францке.
– Ми могли б зачекати ще п’ять хвилин, пане Бертольде, – сказав шофер Францке.
– Не варто, Францке. Рушаймо.
Бертольд намагався говорити байдуже.
– Чи не хочете сісти до керма, пане Бертольде? – спитав шофер Францке трохи згодом, біля Гедехтніскірхе. Він теж намагався говорити байдуже, немов це була дрібниця, що сьогодні він запропонував Бертольдові кермувати машиною у тій частині міста, де рух найбільш жвавий.
– Дякую, Францке, – сказав Бертольд. – Дуже мило з вашого боку, Францке. Сьогодні не треба.
Ректор Франсуа сидів дома у своєму по-старомодному затишному, прокуреному, заваленому книжками кабінеті. Перед ним лежав рукопис «Вплив античного гекзаметра на стиль Клопштока». Зосередитись було нелегко; але до вечері залишалось добрих півгодини, і варто було зробити спробу. Від віддався на волю гекзаметрів і вони несли його, мов хвилі морські, заспокоюючи мірним ритмом його наболілу душу.
Раптом хтось рвонув двері. Стрімголов, розгорнутим фронтом, влетіла в кімнату Грозова Хмарка. Її міцна фігура, у пишних згортках халата, насунулась на худого Франсуа. Слова застрявали їй у горлі, – так переповнювало її те, що вона хотіла сказати. Вона мовчки кинула на стіл великий розгорнутий газетний аркуш, що вкрив рукопис, томи стародавніх класиків, Клопштока. Це був сьогоднішній номер берлінського органу націонал-соціалістів.
– Ось, – промовила фрау Емілія Франсуа і спинилась перед чоловіком, як втілення долі.
Франсуа почав читати. Це була стаття про становище у гімназії королеви Луїзи. «Ця школа, – говорилось там, – здавна є розсадником зрадників батьківщини, тепер вона остаточно розклалась. Учень-єврей, багатообіцяючий паросток славетної сім’ї Оппенгейм, насмілився безсоромно ганьбити у шкільному рефераті перед цілим класом Германа-Визволителя. Вчителеві-націоналістові досі не вдалося притягти цього типа до відповідальності. З ласки офранцуженого ректора гімназії, типового представника гнилої системи, зухвалий єврейський хлопець і далі благоденствує в ореолі свого зрадництва. Коли ж нарешті національний уряд покладе край цьому жахливому становищу?»
Франсуа зняв окуляри, зщулився. Він почував себе дуже нещасним.
– Ну? – загрозливо спитала Грозова Хмарка.
Франсуа не знав, що відповісти.
– Яка жахлива німецька мова, – промимрив він нарешті.
Краще б він цього не казав, бо ця фраза украй розлютила Грозову Хмарку. Як це? Людина згубила себе й сім’ю вічною флегматичною нерішучістю, а тепер у неї нема інших аргументів проти своїх ворогів, крім того, що вони говорять поганою німецькою мовою! З глузду він з’їхав, чи що? Сьогодні цю газету принесла їй швейцариха, а завтра принесе її десяток подруг. Чи він не розуміє, що тепер він пропаща людина? З ганьбою й неславою виженуть його з посади. Ще невідомо, чи дадуть йому тепер пенсію. Що ж це буде? В банку вони мають 12 700 марок. Цінні папери стоять нижче номіналу. Отже, там не більше, як 10 200 марок. З чого ж їм жити – йому, їй і дітям?
– Чи не з цього? – вона вдарила рукою по рукопису; але удар попав тільки по газеті.
Ректора Франсуа вразило це гримання. Безумовно, Грозова Хмарка перебільшує. Але йому, звичайно, доведеться пережити важкі години, дуже багато важких годин. Бідний учень Оппенгейм! Оппенгейм – це дактилічне слово, його можна вжити в гекзаметрі, Франсуа – теж дактилічне слово, але це не чистий дактиль, його не так добре вживати.
«Серце, терпи, ти багато на світі вже лиха зазнало».
Хвилі гекзаметрів знов підступили до нього. Як гарно було б віддатися їм цілком.
Фрау Емілія зрозуміла його мовчання, як упертість. Роздратування її спалахнуло з новою силою. У дикому, нескінченному торохтінні («довгочасно резонуючому», – подумав про себе пригнічений Франсуа) розряджала вона своє обурення.
– Завтра ж, – бушувала вона, – ти мусиш поставити цього сопляка перед альтернативою: або він попросить пробачення по всій формі, або ти ганебно виженеш його зі школи.
Краще вона б сама пішла до батька цього фрукта, або до його дядька Густава, до цього прегарного друга Франсуа. Де тільки були її очі, коли вона одружувалася з такою ганчіркою, з такою мокрою куркою?!
Франсуа мовчав. Нащо сперечатися з бурею? Залишається тільки зачекати, поки Грозова Хмарка кінчить. Адже ж вона коли-небудь втомиться. З якою приємністю відмовився б він від вечері й ліг у ліжко!
Фрау Емілія так його пошарпала, що удари наступного дня вже не справили на нього сильного враження.