У педеля Меллентіна задирливо стирчала з кишені газета, газету тримали у руках всі вчителі й учні, яких Франсуа зустрічав, вона лежала в кількох примірниках на його письмовому столі.
І от сидить він між бюстами Вольтера й Фрідріха Великого. Хвиля бруду заплямувала його школу, розлилась по всій країні. Він сам такий забризканий цим брудом, що майже не помічає його.
Незабаром до ректорського кабінету з’явився вчитель Фогельзанг. Фогельзанг змінився. Обличчя його стало нерухоме, немов маска, зловісно привітна усмішка зникла. Він постав перед Франсуа, немов переможець перед переможеним, немов невблаганний месник, невидима шабля брязкала в нього при боці. «Напевне так само, – подумав Франсуа, – постав перед римлянами варвар Бренн, що перетяг на свою користь чашу терезів, кинувши на неї переможний меч».
Так, учитель Фогельзанг міг святкувати перемогу. Він дізнався, що результат виборів вирішено наперед. Вожді націоналістів задумали дію, вогняну дію, яка повинна перетворити вибори на перемогу національної справи. Вчителеві Фогельзангу немає тепер потреби бути обережним ані в справі Ріттерштега, ані в справі Оппенгейма. Тому він ступив на шлях гласності й тепер тріумфатором постав перед Франсуа.
Він довго приберігав собі цей тріумф, але тепер він хоче випити його до дна. Ані краплиною не поступиться він ворогові.
– Ось уже два місяці, – із сталевою невблаганністю заявив він зніченому Франсуа, – ні, більш як два місяці школа несе на собі цю ганьбу. Та досить. Коли учень Оппенгейм у цьому місяці не попросить пробачення, він, Фогельзанг, зробить так, щоб для цього учня зачинились двері всіх прусських шкіл. Він не розуміє, як міг ректор Франсуа прогаяти стільки часу, незважаючи на часті й настирливі нагадування? Тепер нарив прорвався, вся школа забруднена.
Випроставшись, стояв переможний учитель між бюстами Вольтера й Фрідріха Великого.
«У цьому місяці, – думав Франсуа. – У лютому лише 28 днів. Як він кумкає. Порівняно з цим, гримотіння Грозової Хмарки просто моцартівська опера, «Брекекекекс, квак, квак». Його комірчик зробився ще на півсантиметра нижчий, він пристосовується. Варвари теж пристосовувались у Римі…»
– Чи не бажаєте сісти, колего? – питається він.
Але Фогельзанг не хоче сідати.
– Я вимушений просити у вас ясної однозначної відповіді, пане ректоре, – вимагає він брязкотливо. – Чи маєте ви намір повідомити учня Оппенгейма, що або він до першого березня відмовиться від зухвалих стверджень своєї доповіді, або його буде виключено?
– Мені не зовсім ясно, – з м’якою іронією каже Франсуа, – чого ви, власне, хочете, колего. То ви говорите про пробачення, то про відмовлення від сказаного. І як саме ви технічно уявляєте собі це? Чи тут, у кабінеті, Оппенгейм повинен просити пробачення, чи в класі при товаришах?
Фогельзанг відступив на крок.
– Пробачення? Відмовлення від сказаного? – здивувався він. Він стояв розгніваний, як свій власний монумент. – І те і друге, зрозуміло, – диктував він. – Мені здається, пане ректор, що найправильніше буде, коли при даному становищі ви надасте мені право намітити форму кари.
«Мститель за Армінія Германця, – подумав Франсуа. – Цього Херуск вже ніяк не заслужив».
– Добре, колего, – сказав він. – Я поговорю з Оппенгеймом. Він попросить пробачення й відмовиться від своїх слів. Тільки одне я мушу собі застерегти: редакцію його заяви. Я припускаю, що в Оппенгейма є хиби, але він стиліст не поганий. Ви певно встигли це також помітити, колега.
– Що це – глузування?
Бернд Фогельзанг згадав день, коли він вперше вимагав від Франсуа відповіді з приводу Оппенгейма. Пригадав, як зухвало говорив тоді Франсуа про німецьку мову вождя. Стилістичні вправи. Будь ласка. Що йому залишається, крім цієї каплі іронії. Жалюгідно, пане ректор. Він, Бернд Фогельзанг, зуміє перетворити приниження зухвалого учня у прекрасне імпозантне видовисько. Всі побачать, як він виганяє з цих стін дух розкладу. Нехай ректор Франсуа ховається за своєю жалюгідною іронією, він, Бернд Фогельзанг, буде діяти.
За останні тижні Альфредові Франсуа довелося пережити багато нового, багато гіркого. «Кулак долі відкрив йому очі», як звичайно висловлюється «вождь». Тільки за останні години на нього впало стільки жорстокого, що йому здавалося, немов далі його вже ніщо не може вразити. Але тепер, чекаючи учня Оппенгейма, він зрозумів, що помилився: найтрудніше було ще перед ним.
– Сідайте, Оппенгейм, – сказав він Бертольдові, коли той увійшов. – Ви прочитали Дебліна, якого я вам рекомендував?