– Так, пане ректор.
– Прекрасна проза, правда? – спитав Франсуа.
– Чудова, – відповів Бертольд.
– Так ось що, – каже Франсуа, стараючись не дивитись у сміливі сірі очі. – Мені нелегко, Оппенгейм, мені навіть до чорта важко. Але ви самі знаєте, що справа не залишилась без наслідків. Я змушений, на жаль, поставити вас перед альтернативою… – Франсуа засопів, і не докінчив.
Бертольд, звичайно, знає, в чому річ. Якби він був присутній у кімнаті як свідок, він з властивим йому почуттям справедливості розгледів би страждання на обличчі Франсуа. Але, сам сповнений гіркоти, він до Франсуа безжальний.
– Перед якою альтернативою, пане ректор? – питає він і примушує Франсуа глянути йому просто в очі.
– Я мушу просити вас, – каже Франсуа, і з його диханням все ще не все гаразд, – щоб ви перепросили за висловлене в своїй доповіді і зреклись його. Інакше, – Франсуа намагається говорити сухим офіціальним тоном, – інакше я змушений буду виключити вас.
Франсуа бачить гіркоту й сум на обличчі в юнака. Він повинен виправдатись перед ним. Це найважливіше.
– Скажу вам щиро, Оппенгейм, – поквапно говорить він, – мені значно краще, щоб ви перепросили. Мені було б дуже важко виключити одного з моїх улюблених учнів. Мого найулюбленішого учня, – поправляється він.
Він підводиться. Бертольд теж хоче встати.
– Сидіть, сидіть, Оппенгейм, – затримує його Франсуа.
Він бігає між бюстами Вольтера й Фрідріха Великого. Потім раптом спиняється перед Бертольдом, різко змінює тон і звертається до нього, як чоловік до чоловіка:
– Моє власне становище під загрозою. Зрозумійте ж, Оппенгейм, у мене жінка й діти.
Бертольд при всій своїй гіркоті не може не помітити, що й тому не легше. Але в нього немає часу для співчуття. «Мені теж багато доводиться робити такого, що мені не до душі, – пригадує він незвично жовчний, похмурий голос батька, – ми всі стаємо свинями. Цей час всіх нас перетворить на свиней і падлюк», – думає він.
– Ми читали Геббеля, – каже він нарешті повільно, розтягуючи слова. – «Гігес і його перстень». Доктор Гейнціус сказав нам, що в Геббеля крізь всі його твори проходить одна тема: зневажена людська гідність. Laesa humanitas. Потім я читав ще «Ірода й Маріамну» – не для школи, для себе. Маріамна могла б урятувати своє життя, якби заговорила. Але вона не говорить, вона не захищається. Скоріше вона відкусить собі язик. Доктор Гейнціус нам дуже добре пояснив, що таке laesa humanitas. Хіба людська гідність була тільки в стародавніх королів? А я що – погань? Ви думаєте, що можете топтати мене тому, що мені сімнадцять років, а вам п’ятдесят або шістдесят? До речі, Маріамна – єврейка, пане ректор. Прочитайте мій рукопис. Це була добра доповідь. Доктор Гейнціус був би задоволений з неї. Невже я став поганим німцем тому, що доктор Гейнціус потрапив під колеса машини? Він ніколи не уривав мову учнів. Він давав нам можливість договорити до кінця. Я вже не пам’ятаю точно, пане ректор, що я тоді сказав, знаю тільки, що це було правильно. Я читав Момзена, Дессау, Зеека. Іншого ніхто не може вичитати. Чому ви, пане ректор, несправедливі до мене?
Франсуа уважно слухає. Який розумний, порядний хлопець. Він – справді його найулюбленіший учень. Скільки довелося йому пережити за ці кілька тижнів! Як то було йому сидіти всі ці тижні перед злосливим биком Фогельзангом, серед товаришів, жорстоких молодих дурнів. Що він може відповісти хлопцеві? З великою радістю він розписався б під кожним його словом, обома руками, від щирого серця він міг би сказати йому тільки одне: «Так, ви маєте рацію, Оппенгейм. Не робіть цього. Не зрікайтесь своїх слів. Ідіть із моєї школи. Вона зробилась поганою, дурною школою, у якій можна навчитись тільки дурниць і брехні».
Він відкриває рот, але раптом помічає, що стоїть перед бюстом Вольтера. Йому стає соромно, і він повертається до письмового стола. Сідає у крісло, маленький, старенький.
– Коли ви читали свій реферат, Оппенгейм, ви мали рацію. Але за час, що минув від того дня, багато, на жаль, змінилося. Чимало з того, що тоді було правдою, я сьогодні мушу назвати брехнею. – Він спробував усміхнутись. – Нам багато чого доведеться знов переучувати. Ви, бачте, молодий, Оппенгейм. А мені до чорта важко переучуватись.
Він підвівся, впритул підійшов до Бертольда, поклав йому на плече руку. Сказав боязко, тоном приниженого прохання:
– Ви перепросите, Оппенгейм, так? – І відразу, злякавшись відповіді, додав: – Не відповідайте мені зараз. Подумайте спочатку, не кажіть нічого. Я можу почекати до понеділка. Напишіть. Або подзвоніть мені телефоном, як хочете.
Бертольд підвівся. Франсуа бачив – дуже зачепила ця розмова хлопця за живе.