– Не приймайте цього занадто близько до серця, Оппенгейм, – сказав він. Потім додав не без зусилля: – І не забудьте, будь ласка, моїх останніх слів. Вони мали, – він шукав підхожий вислів, – цільове забарвлення. Ви маєте велику перевагу, Оппенгейм. Як би ви не вчинили, ви завжди будете мати рацію.
Розмова з Франсуа жорстоко схвилювала Бертольда. Хоч він був підготований вже до чогось подібного, але тепер перед ним майже офіційно поставили обвинувачення в антинімецькому, антипатріотичному вчинкові. Він цього не розумів. Хіба сказати правду – це антинімецький вчинок? Ще кілька місяців тому його німецький дух не викликав ніякого сумніву. Він відчував себе німцем у значно глибшому значенні цього слова, ніж багато його товаришів. Він був сповнений німецькою музикою, німецькими словами, німецькими думками, німецькими краєвидами. Ніколи за сімнадцять років свого життя він іншого не бачив, не чув, не сприймав. І раптом виявляється, що в нього немає зв’язку з цим, що він самою природою своєю чужий цьому. Як це? Чому? Коли не він, хто ж тоді справжній німець?
Але навіщо роздумувати про загальні питання. Сьогодні субота, пів на четверту. До завтрашнього ранку він мусить вирішити – чи зректися йому своїх слів. Хоч би хтось допоміг йому! Мають же бути такі слова, що стосуються його, такі ясні аргументи, що відразу зникли б сумніви. До батька він не може піти. Той має свої гіркі гризоти. Адже не можна вимагати від батька поради, яка є проти його власних інтересів. І від матері не буде він вимагати, щоб вона йшла проти батька.
Він бігає вулицями великого міста Берліна. Сухо, не холодно, приємно ходити. Він – високий і стрункий, обличчя його схудло, мигдалеподібні сірі очі дивляться похмуро, заклопотано. Він сповнений гіркоти. Багато хто оглядається на нього, зокрема жінки. Він красивий юнак. Але він не помічає ніяких поглядів.
Раптом йому щось спадає на думку. Як він до цього часу про це не подумав? Він їде до дядька Ранцова.
– Галло, Бертольде, – зустрічає його дещо здивовано директор департаменту Ранцов.
За останні дні вміння Бертольда розбиратися в людях дуже розвинулось. Він відразу бачить, що дядько Йоахим зв’язує його відвідини з сьогоднішньою статтею у націонал-соціалістському органі і що він швидко й напружено обмірковує, як йому говорити з Бертольдом.
Насамперед дядько Йоахим наливає йому, як звичайно, чарку міцної горілки. Бертольд сухо, без будь-якої сентиментальності, викладає йому справу.
– Мені потрібна розумна порада, – каже він. – Як би ти, дядю Йоахиме, зробив на моєму місці?
В інший час директор департаменту Ранцов напевно розгледів би страждання хлопчика крізь сухість його тону й спробував би глибше заглянути в душу. Та, на жаль, цими днями він сам мав клопоту напевне не менш, ніж Оппенгейми. Впливові друзі радили йому, оскільки він близько стояв до націоналістів, – якнайскорше порвати особисті зв’язки з лівими підлеглими, дні яких уже полічені. Але Йоахим Ранцов не бажав ображати своїх підлеглих, яких він звик за багаторічну спільну службу вважати за здібних і певних людей, хоч би вони й стояли у проскрипційному списку. Друзі переконували його, наполягали. Вони найбільше не розуміли, як він міг зберігати особисті дружні відносини з радником міністра, зареєстрованим членом соціал-демократичної партії, якого ненавидів новий уряд. Для значного урядовця це було поганою рекомендацією – мати зятем члена такої відомої єврейської родини, як Оппенгейми. Чому, наприклад, він не позбавить цього нещасного Фрезе, міністерського радника, певних функцій? Всі вищі урядовці, бажаючи втриматись, діяли так, щоб зарекомендувати себе перед новим урядом. Але Йоахим Ранцов не був здатний на таку безпринципність. Його мучило, що в цей час так важко залишатись прусським урядовцем і чесною людиною.
У такому стані застав Бертольд дядю Йоахима. Справа в хлопця надзвичайно неприємна. Чим скоріше вона владнається, тим краще для них усіх. Добре, що хлопець сам, очевидно, розумно ставиться до цієї історії.
– Я гадаю, – сказав він, – що тобі слід зробити заяву, якої вимагають.
Він говорив як завжди рівно, ясно, прямо. Бертольд глянув на нього трохи спантеличено. Його здивувало, що в дядька так швидко склався свій погляд з приводу такої складної справи. Ранцов помітив це збентеження. Він справді дещо поспішив.
– Нарешті, – спробував він обґрунтувати свій погляд, – формально ти був дійсно неправий.
Бертольд пригадав прекрасні, трохи туманні слова, які свого часу сказав дядько про Армінія Германця. Для нього, Бертольда, дядько знаходить такі сухі бездушні слова. Очевидно, він не хоче зрозуміти, як все це важливо для нього.