Але додому йому все ж таки не хотілося. Він побіг далі вулицями, машинально, без жодної мети. Чому його обходить Німеччина, його, єврейського юнака? Нічого іншого дядя Йоахим не міг мати на думці. А коли вже така глибоко чесна людина, як дядя Йоахим, не вважає його за німця, то, значить, і Фогельзанг не просто шкідливий ідіот.
Додому він повернувся дуже пізно, на нього вже чекали з вечерею. Лізелотта сказала йому, що по обіді приходила Рут з дядьком Едгаром. Рут дуже жалкувала, що не застала його. Вечеря проходила мовчазно й сумно. Найбільше говорила Лізелотта. Говорили про музику, про концерти з філармонії. Звичайно Бертольд ходив на генеральні репетиції в неділю ранком, а Лізелотта з Мартіном відвідували самий концерт у понеділок увечері. Завтра вранці – генеральна репетиція Брамсівської четвертої симфонії та його ж скрипкового концерту. Диригує Курт Венглер, грає Карл Флеш. Бертольд не знає, чи вдасться йому піти завтра, в нього багато роботи. І Мартін поки що не може сказати, чи буде він вільний у понеділок увечері.
«Однак, – думав Бертольд, – від нього занадто багато вимагають. Можна було б хоч потрудитись розкрити рот і поговорити з ним ще раз. Спочатку хвилюються й кричать на нього, а потім – мовчанка».
– Четверта симфонія, – каже Лізелотта, – це ж мі-мінорна. У скрипковому концерті прекрасна перша частина.
Бертольд сидить і чекає, щоб заговорив батько, але той мовчить. Бертольд обурений. Він зітхнув з полегшенням, коли вечеря закінчилась.
Бертольд любив порядок. Але цього вечора в тиші своєї кімнати він не став акуратно складати одяг, як це робив завжди. Він кинувся на ліжко, почув у півсні, як на вулиці, протяжно заскрипівши, загальмував автобус, і заснув міцно, глибоко.
Він спав дуже довго. Прокинувся о пів на дев’яту. Ледве отямився. Так пізно вже давно не вставав. Та нічого, сьогодні неділя. Які в нього справи сьогодні? Ах так – лист до Франсуа.
Але сьогодні він добре виспався, почуває себе бадьорим. Він прийняв душ, такий холодний, що навіть дух перехопило. Розтираючи почервонілу шкіру, він уже твердо знав, що написати ректорові Франсуа. Він напише, що, всебічно обміркувавши все, вирішив ні в якому разі не зрікатись своїх слів.
Він поснідав з великим апетитом.
Піти у філармонію? Він мало знає Брамса. Але те, що він чув, запам’яталось. Він намагається пригадати якусь мелодію. Це йому вдається. Він задоволений. Найперше подзвонити до Рут. Йому досадно, що він її вчора не бачив. Він запропонує їй піти після обіду погуляти, і філармонія і Рут – те й інше – він не може собі дозволити. В нього ще математика. Від концерта доведеться відмовитись. Він викликає Рут. Домовляється з нею.
Коли він сидів над математикою, прийшов Гейнріх. Покрутившись трохи, він починає розмову. Ось що: йому хотілося б ще раз поговорити з Бертольдом про цю безглузду фогельзангівську історію.
– Будь ласка, – ввічливо каже Бертольд і уважно дивиться на кузена.
Той шукає якого-небудь невідповідного місця для сидіння. Не знайшовши нічого, крім стола, він сідає на нього й починає викидати то одну, то другу ногу.
– Коли історик Дессау, – почав Гейнріх, – всупереч своєму колишньому поглядові, заявляє тепер, що справжньою причиною загибелі Рима є бій у Тевтобурзькому лісі, це дещо значить. Але коли ти, або я, доктор Фогельзанг, або мій батько заявимо щось подібне, це звучатиме просто комічно. – Він вказав на розкритий зошит Бертольда з математичними задачами. – Коли ректор Франсуа буде вимагати сьогодні, щоб я під загрозою виключення з гімназії урочисто надрукував у газеті, що формула (а + b)2 = а2 + 2ab + b2 невірна й ображає німецьку честь, я не задумуючись піду й зроблю це. З насолодою.
Бертольд уважно вислухав. Потім відповів повільно й обмірковано:
– Ти безперечно маєш рацію, Гейнріху. Звичайно, факти не зміняться від того, чи зречусь я своїх слів, чи ні. З твого боку дуже добре, що ти прийшов ще раз поговорити зі мною про це. Але бачиш, справа давно вже полягає не в Тевтобурзькому лісі, і не в Армінії, і не у Фогельзангові, і не в моєму батькові. Справа виключно обходить мене. Я не можу як слід пояснити тобі, але це так.