Гейнріх невиразно зрозумів, що хотів сказати Бертольд. Він знав, що його аргументи логічніші. Але що разом з тим має рацію не він, а Бертольд. Він відчув величезну злобу проти ідіотів, які довели Бертольда до такого стану, і велике дружнє почуття до Бертольда.
– Не говори дурниць, – сказав він досить грубо. Він був розлючений тим, що не може допомогти другові.
Додому він прийшов у тому самому стані. Його свіже юнацьке обличчя було похмуре від люті. Він сварив себе добірною лайкою німецькою і англійською мовами за те, що не зумів напоумити Бертольда. Щоправда, в глибині душі він цього й не хотів. Бертольд просто зроблений з іншого тіста й зі свого погляду правий, – доводив собі Гейнріх. Звичайно розсудливий, він тепер задихався від дикого, сліпого обурення. Він сів до столу й почав писати прокуророві. Яскраво й докладно виклав він все, що говорив йому Вернер Ріттерштег перед тим, як штрикнув Карпера ножем у живіт. Написавши листа, він трохи заспокоївся. Йому здавалось, що він виконав якийсь обов’язок відносно Бертольда.
Після обіду Бертольд і Рут пішли погуляти. Вони йшли крізь якусь мішанину дощу й снігу, але, палко сперечаючись, вони нічого не помічали. Як і всі інші, Рут Оппенгейм бачила, що Бертольд став останнім часом серйознішим і дорослішим, що м’ясисте обличчя його схудло.
З подвоєною енергією накидалася вона на нього:
– Чого ти б’єшся у цій Німеччині, як риба об лід? Досадно за тебе. Твоє місце не тут.
Згодом, коли погода зробилась геть нестерпною, вони зайшли у маленьке кафе. Промоклі до нитки, вони сіли там серед святково вбраних міщан.
– Чи помітила ти, – спитав Бертольд, – як у зв’язку з останніми подіями за кілька тижнів постарів мій батько?
Рут, хоч і приглушеним голосом, але різко напала на батьків:
– Наші батьки віджили свій вік. Нас вони не обходять, вони не мають ніяких прав на нас. Хто винний в усьому? Тільки вони. Вони зробили війну. Нічого кращого вони не могли видумати. Вони обрали собі найзручнішу батьківщину замість батьківщини справжньої. Мій батько сам по собі високочесна людина й прекрасний вчений. Твій старий, певно, теж перший сорт. Але не можна віддаватись на волю особистих симпатій. Кинь ти все це. Назвись своїм справжнім ім’ям, Борухом, як звали Спінозу, а не чужим ім’ям – Бертольд, як звали винахідника пороху. Бачиш, це ж різниця. Хто відкриває порох, а хто – соціальний закон. Їдь до Палестини, наше місце там.
У переповненому приміщенні пахло дешевими стравами й вогким одягом. У повітрі стояли шум і дим. Бертольд і Рут не звертали на це ніякої уваги. Бертольдові подобалася загарливість дівчини, її рішучість, її цільність. Вона здавалася йому вродливою. І те, що вона говорила, теж раптом здалося йому не безглуздим. Справді, чому Палестина менш близька йому, ніж Німеччина? Німеччина виганяє його, а ця країна готова стати його другою батьківщиною.
Проте, коли Рут пішла і він залишився сам, він відчув, що її аргументи одразу втратили силу. Він подумав про дядька Йоахима, про світле обличчя своєї білявої матері, чиї мигдалеподібні сірі очі він успадкував. Ні, синові такої матері, племінникові такого дядька Ранцова місце не в Палестині. Його місце тут, у цій країні. Йому близькі її сосни, її вітер, її сльота з дощу й снігу, її повільні, вдумливі позитивні люди, її розум і безумство, її Брамс, і Бетховен, і Гете, і навіть її «вождь». Так, його місце у цій країні. Але ця безумна країна вимагає, щоб він заплатив за своє право на спаяність з нею чимсь антинімецьким, безглуздим. Ні, він цього не зробить.
Тепер пів на сьому. Завтра вранці з першою поштою Франсуа чекає від нього заяви про зречення. Коли він зовсім не напише, – це теж буде відповідь. Ось найближча до дому поштова скринька. Коли востаннє виймають листи? О дев’ятій годині сорок хвилин. Отже, коли він до дев’ятої години сорок хвилин не вкине листа у скриньку, то він – добрий німець, а його оголосять поганим німцем. Коли він лист вкине, то його оголосять добрим німцем, але насправді він буде тоді поганим німцем.
Він приходить додому. Знов жахлива мовчазна вечеря. Вона не закінчиться раніше дев’ятої. Бертольд чекає й сьогодні, щоб батько заговорив. Марно. Він вдивляється в обличчя матері, більш замкнене й не таке ясне, як звичайно. Для Бертольда немає виходу. Він не може кинути цієї країни. Навіть коли країна вимагає, щоб він вчинив підлоту, він мусить її вчинити.