Минула дев’ята година, коли вечеря закінчилася. Хоч вона була мовчазна й неприємна, всі троє затрималися за столом. Бертольд хотів підвестись, але був наче закляклий: він усе ще чекав. І справді, батько заговорив:
– До речі, Бертольде, – сказав він з дивною легкістю, – ти щось зробив у справі інциденту з учителем Фогельзангом?
– Я повинен не пізніше завтрашнього ранку повідомити ректора про згоду зректися своїх слів. Але я не написав. Тепер, можливо, вже пізно, листів виймати більше не будуть.
Мартін глянув на нього задумливим, ласкавим, важким поглядом мутних очей.
– Ти міг би послати термінового листа.
Бертольд задумався. Здавалось, що його турбує лише питання про технічну можливість вчасно надіслати лист.
– Так, це правда, – сказав він.
Він побажав батькам доброї ночі й пішов до себе в кімнату. Написав ректорові Франсуа, що готовий взяти свої слова назад. Зробив на конверті напис: «З нарочним». Сам відніс лист і кинув його в скриньку.
Гімназисти закладались на те, чи зречеться Бертольд своїх слів чи ні. Голосів «за» було уп’ятеро більше. Вони згорали від цікавості взнати, як іде справа, але спитати Бертольда не наважувалися. У понеділок ранком, у час першої перерви, Бертольд сидів сам на своїй парті. Багато хто був не від того, щоб пустити шпильку, але під загрозливим поглядом Гейнріха хлопці підкреслено байдуже гомоніли про щось інше. Раптом до Бертольда підійшов Курт Бауман. Його юнацьке кругле обличчя було червоне, голос бринів не зовсім певно.
– Цими днями ми з тобою домовлялися, Бертольде, – сказав він. – Але я помилився, мені здавалось, що ми говорили про п’ятницю.
Треба було мати досить мужності, щоб під уважними поглядами цілого класу заговорити з Бертольдом.
– Йшлося про вівторок, Курте. Але це нічого, – Бертольда радувала поведінка Курта.
– Це було досадне непорозуміння, – палко повторив Курт Бауман. До них підійшов Гейнріх Лавендель. Цілу перерву вони провели вкупі, весело розмовляючи про автомобілі.
– Ні, дякую, Шлютер, – сказав Густав, – залиште все як є.
Він сидів у півтемряві – горіла тільки настільна лампа; газета, яку він щойно читав, лежала у нього на колінах. Коли Шлютер пішов, він підвівся, відсунув різко важке крісло, забігав взад і вперед по кімнаті. Обличчя його ще більше похмурнішало, і він злегка скреготів зубами.
Ці газетні статті проти нього, хоч які вони були безглузді, притягли до себе певні кола. Багато його знайомих з гольф-клубу, з театрального клубу розмовляють з ним вимушено, коли він звертається до них, шукають приводу припинити розмову. Навіть чемний доктор Дорфман із видавництва «Мінерва» був чортівськи холодний з ним. Густав переконувався, що тепер видавництво скасує з ним угоду на біографію Лессінга. Іноді йому кортить просто кинути Берлін, втекти.
– Нижче двадцяти дев’яти градусів температура в цій країні не падає, – сказав він своєму племінникові Бертольдові. Дешева легковажна втіха. Тепер, коли його Берлін раптом став холодним і похмурим, коли привітне рідне обличчя міста за ніч спотворилось, перетворилось у огидну злу пику, він відчуває, як мало значить така сентенція. Друзі, з якими, здавалося, він був зв’язаний, тікали від нього. З кожним днем їх стає все менше. Те, що здавалося йому міцним, тривалим, розсипається при одному тільки дотику. Бог свідок, що він не боязка людина, він показав це на війні, показував не раз і при інших обставинах; але тепер часом йому здається, що все величезне місто ладно звалитись на нього і задушити своєю велетенською масою. У такі хвилини його обіймає майже тваринний страх.
Як же бридко бути на самоті в такі дні, коли гризуть розчарування і безпорадна лють. Ось уже майже три тижні, як він не зустрічався з Мюльгеймом. Мюльгейм мав рацію, коли пішов від нього тоді розсердившись. На жаль, всі мали рацію. Тільки він був сліпий, дурний, наївний, як Зігфрід посеред стількох ворогів, а вони цю ненависть, що панувала навколо, вчули вчасно. І яких пустодзвонних патріотичних нісенітниць наговорив він Франсуа, коли той прийшов до нього з приводу Бертольда. Всі мали його за дурня. Хіба хлопець мусить дозволити виключити його з гімназії тільки заради того, щоб він, Густав, міг задоволено сказати собі: хоч один із нашої сім’ї визначається як хрестоматійний герой?
Ні, Мюльгейм має рацію, коли почуває себе ображеним. Мюльгейм давав йому добрі поради, він натер собі мозолі на язику, намагаючись напоумити його, Густава. А він, замість подякувати Мюльгейма, сипав перед ним якусь патетичну нісенітницю, грубо кричав на нього. Просто безумство, що він досі не ліквідував цієї незгоди з Мюльгеймом.