Він знімає телефонну слухавку, викликає Мюльгейма. Коло апарата слуга Мюльгейма. Ні, пана професора нема вдома, нема і в бюро, і до вечері він не повернеться; ні, він не сказав, куди йому можна дзвонити. Звичайно, йому передадуть, що пан доктор дзвонив.
Густав кладе слухавку. Гнів його видихається, змінюється тупим сумом. От нема Мюльгейма, і значить, нікого нема, з ким би можна було поговорити про те, що пригнічує. Сибіла? Ну, звичайно, Сибіла співчуває йому, вона старається зрозуміти ті великі жахливі зміни, які відбуваються в його оточенні. Але сама вона від цих змін майже не зазнає, а ситий голодного не розуміє. Він знов боляче відчуває, що Сибіла завжди залишається на периферії його існування. А Гутветтер? О, звичайно, він цілком щирий. Але він мислить такими величезними масштабами, у таких далеких аспектах, що окрема маленька людська особа не має ніякої користі від цього.
Анна. Вона б його зрозуміла. Слід було б поїхати до неї до Штутгарта, щоб хоч раз досхочу наговоритися. Так, це найправильніше. Так він і зробить. Він напише їй, негайно, що він приїде, і чому.
Він вмикає світло. Починає писати. Але при повному світлі все сприймається інакше. Анна, безумовно, буде вважати це за сентиментальність, за дитячість – його бажання приїхати до Штутгарта лише для того, щоб обмінятись загальними почуваннями. По суті, він і сам вважає, що це сентиментально. Але якщо він вирішив їй написати, це треба зробити. І він пише далі свого листа. Перечитує першу сторінку. Недобре. Слова повні фальшивої іронії, надміру легковажного тону. Ні, Анні так писати не можна. Він рве написане.
Тоді він сідає і пробує працювати. Нічого не виходить. Він бере книжку і знов відкладає її. Пустинний і довгий вечір лежить перед ним. Кінець кінцем, він іде до театрального клубу.
З ним дуже чемні, але його роздражнене недовір’я змушує його скрізь шукати недругів. Він вечеряє сам. У той момент, коли він зібрався іти додому, до нього підходить відомий театральний діяч, професор Еркнер – запрошує його на партію екарте. Густав, радіючи, що можна абстрагуватись від своїх переживань, грає спочатку із захопленням. Але дуже швидко він втрачає інтерес до гри. Мюльгейм, біографія Лессінга, Анна – стають між ним і картами. Він нервово кліпає очима, починає грати неуважно. Партнер його, професор Еркнер, теж грає неуважно. Берлінський театр, який всього два роки тому вважався за найкращий у Європі, під гнітом націонал-соціалістського руху швидко занепав; а коли націонал-соціалісти візьмуть владу, тоді, – думає професор Еркнер, – театральному мистецтву взагалі кінець. Таким чином у театрального діяча не менше підстав для клопоту. Густав здивовано бачить, що він у кінці гри багато виграв. Він сунув виграш у кишеню – так само неуважно. Обіцяв професорові Еркнеру реванш в один із найближчих вечорів і, дивлячись прямо перед собою, пішов до виходу твердим, не дуже швидким кроком, ступаючи на всю ногу. Він подивився у куток кімнати, де пан фон Рохліц розмовляв з кількома знайомими. Його цікавило, чи Рохліц затримає його, коли він пройде повз нього, щоб як завжди перекинутися з ним парою фраз. Пан фон Рохліц кивнув йому: «Галло, Оппенгейм», – і провадив далі свою розмову, не спинивши Густава. Ще кілька інших вітали його кивками, чемно, але очевидно не дуже зацікавлені в тому, щоб поговорити з ним.
Густав ішов далі, не повертаючи голови. Коло дверей грального залу стояв старий капельдинер Жан, сподіваючись від Густава звичайно п’ятимаркової кредитки. Густав неуважно пройшов повз нього і навіть не кивнув йому. Обличчя старого стало розгубленим від збентеження. Минуло мабуть з півхвилини, поки до нього вернулась його звичайна стримана гідність.
Цієї ночі, з понеділка на вівторок, о четвертій годині Густава розбудив телефон, що стояв на нічному столику поруч із ліжком. Зі слухавки долинув голос Мюльгейма. Мюльгеймові необхідно побачитись з Густавом зараз же, негайно, невідкладно. Він не може сказати телефоном, у чому справа. Через двадцять хвилин він буде у Густава.
Стривожений, сонний Густав накинув на себе чорний халат, сполоснув пересохлий рот. Що трапилось? Голос Мюльгейма важко було впізнати. Густав нервово моргав, у нього злегка боліла голова, у шлунку було якесь неприємне відчуття.
Нарешті приїхав Мюльгейм. Він звелів чекати шоферові. Не встигнувши ввійти в дім, – Густав сам відчинив йому, – Мюльгейм сказав:
– Горить рейхстаг.
– Що таке? – спитав Густав.
– Рейхстаг горить.
Густав нічого не розумів. Через це Мюльгейм підняв його з ліжка? З неприємним напруженням чекав він пояснень Мюльгейма.