Минула ціла вічність, поки Мюльгейм зняв пальто і ввійшов до кабінету Густава. Нарешті, вони сіли один проти одного. Густав увімкнув верхнє світло. Воно було надто яскраве. І тут Густавові впало в очі, що Мюльгейм неголений, і обличчя його якось особливо зім’яте. Він здавався старим, виснаженим, тоді як завжди численні зморшки роблять його обличчя безтурботною маскою.
– Ти мусиш виїхати, – сказав Мюльгейм. – За кордон. Негайно. Завтра.
Густав схопився з місця. Він сторопіло витріщив очі, роззявив рота; китиця недбало пов’язаного пояса волоклась по підлозі.
– Що? – спитав він.
– Горить рейхстаг, – повторив Мюльгейм. – Фашисти видали екстрений випуск, у якому заявляють, що комуністи підпалили рейхстаг. Це, звичайно, безглуздя. Вони самі його підпалили, їм потрібний матеріал, щоб заборонити комуністичну партію, а потім усунути і німецьких націоналістів, одержати на виборах абсолютну більшість. Ясно одне: назад їм шляху нема. Після цього насильства їм залишається тільки найжорстокіший терор. Звісно, що вони здійснюють програму, заготовлену ще для гінденбургівських виборів. Тебе вони ненавидять. Вони захочуть зробити з тебе показовий приклад. Останніми днями вони спрямували на тебе всі свої прожектори. Ти мусиш виїхати, Оппенгейм, за кордон, негайно.
Густав пробував зрозуміти Мюльгейма, але це йому не вдавалося. Слова, як удари, падали на його голову. Що це за нісенітницю верзе Мюльгейм? Так можуть знищувати себе банди гангстерів десь у Центральній Америці, але політичні партії, у Берліні? У 1933 році? Не інакше, як Мюльгейма вдарив нервовий шок?
– У тебе холодно, – сказав Мюльгейм і здригнувся.
Сонного Густава теж морозило.
– Я ввімкну опалення, – сказав він і встав.
– Не варто, – махнув рукою Мюльгейм. – Але чарку коньяку я б випив.
Він був стомлений, голос його звучав сухо. Густав налив йому коньяку.
«Нема сумніву, – думав Густав, дивлячись на Мюльгейма, який наливав коньяк, – загальна паніка звела його з глузду. Підпалити рейхстаг! Для цього треба бути безумцями. Невже вони думають одурити світ такою потворною, грубою брехнею? Так можна скуховарити пожежу неронівського Рима для бульварного роману. Але в наш час, в епоху телефонів і ротаційних машин, цього зробити не можна».
Густав глянув на Мюльгейма, який наливав собі другу чарку коньяку. «Боже око» котилось по годиннику, в білому яскравому світлі портрет Іммануеля Оппенгейма здавався пласким, нерухомим, мертвим. Було десять хвилин на п’яту.
«А може він і має рацію. Місяць тому багато з того, що відбулося за цей час, здавалось абсолютно неможливим. Він не фантазер. Тепер дійсно відбуваються неймовірні речі. Ні в якому разі не треба дратувати його, різко перечити йому. Я не хочу втрачати його вдруге». – Дуже обережно Густав висловив свої сумніви.
Мюльгейм махнув рукою.
– Ну, звичайно, ця пожежа зроблена неймовірно грубо і по-дурному, – каже він. – Але все, що вони робили, було грубо і по-дурному, а проте вони ще жодного разу не прогадали. З жахливою безпомилковістю вони завжди спекулювали на довірливості мас; сам фюрер у перших виданнях своєї книжки назвав цю спекуляцію керівним принципом своєї політичної практики. Чому ж їм не провадити далі цієї лінії? Цей принцип справді напрочуд простий. Вони з моторошною цілеспрямованістю підхопили і почали поширювати брехню, яку змушене було припинити верховне командування, коли закінчилася війна. А селянин і дрібний буржуа вірили всякій їхній брехні. І чому їм не вірити. Принцип цих молодчиків дійсно надзвичайно простий: твоє «так» має бути «ні», а твоє «ні» має бути «так». Зайві тонкощі їх не цікавлять. Своїм успіхом вони зобов’язані цій примітивній селянській хитрості. Бо, власне, всі інші завжди вважають, що на таку грубу річ не попадеться жодна людина. А потім всі попадаються і щоразу знову.
Густав намагався уважно слухати. Слова Мюльгейма нібито мали рацію, але Густав не хотів вірити, вся істота його протестувала.
– Це послідовне, принципіальне визнавання брехні як вищого політичного принципу, без сумніву, дуже цікаве. Якби не треба було поспішати, я охоче показав би тобі це на багатьох прикладах. Але зараз я можу зробити тільки одне: просити тебе виїхати, переїхати кордон, завтра, негайно.
Знов те саме. З цього Мюльгейм і почав. Густав давно знав, що Мюльгейм повернеться до цієї теми. Що за нісенітниця? Через те, що горить рейхстаг, він, Густав, має виїхати з Берліна. Тут він раптом помітив, що китиця від пояса волочиться по підлозі, підняв пояс, акуратно підперезався. Він і гадки не має кудись їхати. Це було б смішно. У Німеччині, зрозуміло, буде все спокійно. Яким дурнем потім будеш у власних очах, сидячи по той бік кордону. Але Мюльгеймові цього казати не можна. Він не може дозволити собі знов відштовхнути друга. Він не може обійтися без нього, без нього він пропаде. Мюльгейм потрібний йому, як вода і хліб.