Густав теж намагався заснути, проте сон був поганий, не давав відпочинку, не освіжав. Він зрадів, коли підійшов час їхати на прогулянку. Ранок був трохи туманний, але потім розпогодилось. Відчувався перший, ще слабий подих весни, сіро-зелений, ледве помітний пушок вкривав кущі. Густава охопила пекуча злоба проти людей, що змушують його покинути дім, роботу, рідних, батьківщину, яка була у двадцять разів більше його батьківщиною, ніж батьківщиною тих, хто виганяв його звідси. Грюневальд о цій порі прекрасніший, ніж завжди. Свинство, що саме тепер доводиться виїхати звідси.
– Я сьогодні виїжджаю, Шлютер, – сказав він, зіскочивши з коня.
– Чи надовго, пане доктор? – спитав Шлютер.
Повіки Густава ледве помітно затремтіли, коли він відповів:
– Днів на десять, а може, й на два тижні.
– У такому разі я запакую смокінг і спортивне знаряддя, – запропонував Шлютер.
– Так, так, зробіть це, і п’єкси я теж візьму з собою.
– Слухаю, пане доктор.
Визначивши термін поїздки, Густав відчув, що йому буде легше виїжджати. Але одне раптом заступило собою все інше, здалось йому вирішальним: чи поїде з ним Сибіла? Він нетерпляче ждав її відповіді. А вона тим часом подзвонила Фрідріху Вільгельму Гутветтеру. Повідомила його, що Густав, очевидно, у зв’язку з пожежею рейхстагу, збирається виїздити і просить її поїхати з ним. Гутветтер рішуче нічого не знав.
– Невже? – здивовано протяг він у телефонну слухавку спокійним наївним голосом. – У рейхстагу була пожежа. Ну і що ж? Адже це справа пожежної команди, а не нашого друга Густава.
Сибіла довго пояснювала. У неї самої були тільки припущення, але протилежно до гутветтерівської повільності, вона надзвичайно легко могла вловити зв’язок між окремими моментами. Кінець кінцем, Гутветтер відмовився від розуміння всіх зв’язків і причин і обмежився встановленням факта: Густав хоче тікати з остраху перед майбутніми політичними подіями.
– Не розумію нашого друга Густава, люба Сибіло, – сказав він. – Нація має розродитися новим типом. У нас величезна перевага: ми можемо бути присутніми при народженні цього велетенського ембріона, почути перше белькотання цього чудового страховища. А наш друг Густав тікає тільки тому, що відгикування народжуючої нації може неприємно зачепити його естетичний слух. Ні, тут я перестаю розуміти нашого друга Густава. Я вже не молодий, життя моє вже на спаді. І все ж таки, незважаючи на наступний холод моїх років, якби я був зараз далеко від батьківщини, я поспішив би сюди, щоб бачити зблизька, як нація одягається у бронзову шкіру. Я нікому не дозволив би відібрати в мене це видовище. Заздрю вам, дорогий друже, що ви можете сприйняти цей великий акт з усією свіжістю вашої допитливої еластичної юності.
Так говорив дитячим наївним голосом великий есеїст.
По суті і Сибіла вважала обережність Густава за перебільшену. Літні люди прагнуть зручності і спокою. Це – законне їх право. Але вона людина молода й охоче поступиться частиною зручності заради гострих переживань. Коли з того, що казав Гутветтер, відкинути захопленість, то все ж не можна заперечувати факту надзвичайно цікавого видовища: як варвари раптово полонять цивілізовану країну. Вона чекала цього видовища з холодною цікавістю дитини, яка чекає перед кліткою годування звірів. Вона не хотіла пропустити цього видовища. І Сибіла приїхала до Густава з твердою думкою не покидати Німеччину.
Та коли Густав повідомив її про пожежу рейхстагу, як він це взнав від Мюльгейма, коли простими словами він тверезо розповів їй, що Мюльгейм, маючи на те вагомі підстави, жде в Німеччині розгулу насильства, сваволі і безправності, то й вона почала інакше дивитися на речі. Сидячи в глибокому кріслі, по-дитячому тоненька, чарівна, вона дивилась на його губи. Що це таке? Її друг Густав раптом знайшов долю. Його обличчя стало більшим, значнішим. Він був не тільки приємним підстаркуватим холостяком, але і видатною особою. Вона підійшла до нього, коли він скінчив, сіла на ручку його крісла. Вона вагалась, не знаючи що відповісти.
Як тільки Густав замовк, вона знову задумалась про свою роботу. В неї була тепер щаслива можливість працювати під керівництвом Гутветтера. Їй дуже добре з ним працювати. Не можна поривати таке щасливе співробітництво. Цього вимагав її обов’язок перед самою собою.