Їй страшенно хочеться поїхати з ним, – сказала вона Густаву, – в неї зараз таке почуття, що вона тісно пов’язана з ним, у неї є потреба бути з ним. Але він сам не захоче, щоб у такий вирішальний для її роботи момент вона поставила її під загрозу. Вона не може зараз переривати її, вона боїться найменшої перешкоди, а поза Берліном їй жоден рядок не вдається. Наступні вісім-десять днів вона ніяк не зможе відірватись від рукопису. А коли правда, що він їде всього на два тижні, то вона сподівається порадувати його, коли він повернеться, чим-небудь винятково вдалим. Якщо ж повернення його затримається, то вона приїде до нього і тоді, подолавши головні труднощі в своїй роботі, буде цілком з ним. Зараз вона обміркує зі Шлютером, які речі Густавові брати з собою, потім Густав обов’язково мусить з нею сьогодні пообідати. А коли відходить його поїзд? Вона вчасно привезе Густава на вокзал.
Густав не давав точної відповіді. Він зовсім не хотів, щоб вона знала про час його від’їзду. Він був глибоко ображений.
Прибіг Мюльгейм, поквапливо, в якомусь нервовому піднесенні. Поїзд Густава відходив о восьмій годині вечора з Ангальтського вокзалу. Мюльгейм дістав для Густава місце в міжнародному вагоні. Він попросив Густава залишити йому на всяк випадок генеральну довіреність: у Німеччині найближчим часом можна всього сподіватись, і тоді треба буде діяти без вагань, Густав, знову упершись, похмуро заявив, що він не збирається надовго покидати Німеччину і не хоче готуватись до цього. Мюльгейм сухо зауважив, що воно так, він теж сподівається, що відсутність Густава не затягнеться, але на всяк випадок краще забезпечити себе.
– А взагалі, – сказав він, – скільки б ти не залишався за кордоном, – чи три місяці, чи три роки – ти справжній німець, і тому там, де ти будеш, там і буде Німеччина.
Цей незвичний пафос в устах Мюльгейма вразив Густава, і він більше нічого не сказав.
Коли Мюльгейм пішов, Густав ходив з кімнати в кімнату свого прекрасного будинку, який він так любив. Хвилювання від скорого від’їзду змінилось глибокою задумою й сумом. Він усе ще вмовляв себе, що йдеться про короткочасну поїздку, але в глибині душі уже визрівала певність, що він їде надовго. Спочатку він хотів попросити Сибілу, щоб вона разом зі Шлютером дбала про дім, доки він повернеться. Але тепер він відмовився від цієї думки. Звичайно, він ще подзвонить до неї перед від’їздом, але бачити її ще раз він не має потреби. Можна було б довірити дім Франсуа: він знає, що тут для Густава найдорожче. Але Франсуа від нього відсахнувся. Мюльгейм переобтяжений. Не може Густав вимагати від нього, щоб він турбувався про дрібниці, які йому, Густавові, дорогі. Так само справа стоїть і з Мартіном.
Він дзвонить до Мартіна, прощається з ним. Мартін вважає, що Густав правильно робить, тікаючи звідси. Мартін охоче зробив би так само, але Вельс надто небезпечний, і Мартін не може кинути справу напризволяще. Брати побідкувались, що в ці тяжкі дні вони не вкупі. Проте справжнього внутрішнього контакту між ними нема. Кожен з них надто заклопотаний власними справами.
Густав вішає слухавку і замислюється. Це невеселі думки. Виявляється, у нього дуже мало дійсно близьких людей. А Гутветтер? Він викликає його. Фрідріх Вільгельм Гутветтер як завжди сердечний, лагідний, по-дитячому наївний. Якщо хто шкодує за від’їздом Густава, то це саме він. До того ж він не бачить вагомих підстав для цього від’їзду.
– Але наш спільний друг Мюльгейм без сумніву краще розуміється на цих речах, – примирливо заявляє він. Голос Гутветтера зігріває Густава. Але обтяжувати Гутветтера турботами про дім нерозумно. Гутветтер надто незграбний у практичному житті.
Густав сидить без діла, в думках перебирає обличчя друзів. Як скалка в тілі, мучить його почуття, що він щось забув, пропустив. Але він не може пригадати, хоч напружує пам’ять. Це не раз мучило його сьогодні. Нехай, може випадок допоможе пригадати.
Потім приходить працювати над Лессінгом д-р Клаус Фрішлін. Дивно, як добре йде сьогодні робота. Час обідати. Вони закінчують. Фрішлін збирається йти. Він стоїть перед Густавом, худий, з поганим кольором обличчя, з рідким волоссям.
І раптом у Густава складається уявлення, що з усіх його друзів і знайомих Фрішлін найбільш стійкий і надійний. Імпульсивно він каже:
– Я їду, пане Фрішлін. Сподіваюсь, ненадовго. Але якщо моя поїздка затягнеться, догляньте, будь ласка, за моїм домом, книжками, за всім, що мені дорого. Ви все прекрасно знаєте.
Тихо і серйозно відповідає Фрішлін: